ГЛАВА ІІІ. Ніч Вічної Тіні й ризикована подорож

     З розповідей, що дійшли з глибин століть, лісові мешканці знали, що десь у серці Лісу, в місці, куди не ведуть звірині стежки, й про яке говорять лише пошепки, знаходиться Храм Лісового Бога. Але навіть якби шлях туди був відомий, навряд чи у випадкового перехожого була б змога побачити його. Тому що це дивовижне місце являло себе лише раз на рік: у найтемнішу і найдовшу ніч, відому як Ніч Вічної Тіні.
     Ця чарівна ніч була тим особливим часом, коли межі між світами тутешнього і потойбічного стоншувалися, і Лісовий Бог міг проявити себе у своєму Храмі. Щоб вислухати прохання і допомогти нужденним.

     У Ніч Вічної Тіні ліс зазнавав перетворень. Він ставав Лісом!
     Моторошні сутінки, ставали ще густішими; Місяць лякав блідим, хворобливим світлом, а листя тремтіло, як у найлютіший холод. Мешканці лісу, ті, хто дійсно потребував допомоги й був готовий через неї ризикнути (таких було вкрай небагато), збиралися тієї ночі біля Храму й з нетерпінням чекали на зустріч з Найвеличнішим.

     Чи багатьом це вдавалося? Як не дивно, але ні Їжачку, ні досвідченій Сові, ні довго живучій Черепасі такі випадки не були відомі. І це дійсно було дивно, бо легенда про сакральне місце вглибині лісу зберігалася й передавалась від покоління до покоління, і сумнівів в її істинності ні в кого не виникало.

     Не було сумнівів і в Їжачка. Він прийняв тверде рішення пройти невідомими йому стежками і знайти Храм Лісового Бога. А тому ретельно готувався до походу.

З болем у серці, він, як міг, зрізав своє чудове хутро, щоб воно не заважало в дорозі (так він пояснював це собі, а насправді – відрізаючи шлях до відступу). Найбільш довгий та приємний на дотик локон він ретельно загорнув у білу хустинку та заховав на пам'ять в дальньому кутку шухляди.
     Потім Їжачок приготував торбинку з невеликим запасом їжі й води, та тими необхідними речами, які йому понадавали з собою друзі; поклав туди фотографію своєї дівчини їжачихи Роксани. Саме їй, до речі, він вирішив присвятити цей похід.
     Скоріш автоматично, ніж свідомо, він прибрався удома, розставив речі по своїх місцях, як йому подобалось, і почав чекати. Йому здавалось, що стрілки годинника, що висів над столом в гостинній, навмисно рухаються вкрай повільно. Кілька разів він навіть прислуховувався: йде годинник, чи ні?, та тряс його. Богдан розумів, що це безглуздо, бо з пристроєм було все гаразд, тому змусив себе заспокоїтись та набратися терпіння.

     І от час вирушати настав. Богдан в останній раз подивився на фото друзів, оглянув невеличку, але милу його серцю кімнату, зачинив двері й поклав ключ під килимок біля порога – він завжди так робив, коли йшов надовго; його друзі про це знали – і попрямував до невеликого майданчика біля лісу, де, як вони раніше домовились, на нього мали чекати друзі.

     Як він і сподівався, там його дійсно зустріли найближчі друзі: Сова на ім’я Сава, Черепаха та Кріт. Дещо здивувала і засмутила відсутність Роксани, але він не став допитуватися чому. Не було й вболівальників та шанувальників, що зазвичай супроводжували Богдана: захід тримався у глибокій таємниці, яку до останнього вдалося зберегти.
     Далі друзі коротко попрощалися з Їжачком, бо вже все було сказано раніше, і він не озираючись рушив у невідоме.

     Коли Богдан зник за кущами в напрямі, де за легендою знаходився Храм Лісового Бога, друзі ще довго роздивлялися йому услід, чомусь не наважуючись помахати на прощання. Поволі зовсім стемніло і вони вимушені були розійтися. Черепаха умовила Крота переночувати у неї, а Сова, нікому не сказавши, потихеньку полетіла вслід за Богданом, сподіваючись хоча б на початку подорожі переконатися, що з ним усе гаразд.
     Впевнена у своїй здібності бачити вночі, вона не сумнівалась, що швидко знайде Їжачка. Але зась: як вона не роздивлялась, його не було а ні видно, а ні чути. Він начебто розтанув в лісовій темряві.

     – Треба ж таке… – здивовано подумала Сава. – Мабуть, це особливість цієї Ночі. Напевно  кожен має пройти свій шлях наодинці…
     Вона ще деякий час прислуховувалась, але в лісі було напрочуд тихо. Занадто тихо.
     – Сьогодні я тут зайва, – вирішила Сова і полетіла геть.

♦

     А що ж Їжачок? Наказавши собі бути сміливим і рішучим, Богдан твердою ходою вирушив у невідоме.
     І все ж, зайшовши за перший ряд дерев, він озирнувся. Вдалині в не надто густих сутінках все ще угадувались силуети друзів, які на щось чекали. У цю мить Богдан відчув себе насправді маленьким, самотнім і покинутим. Він не міг зробити й кроку, бо в нього тремтіли ноги. Це було жахливе відчуття, але він змусив себе відвернутися і продовжити подорож. А вона, як і очікував Богдан, була важкою і повною небезпек.

     Чи знав Їжачок куди йти? Відносно. Легенда казала, що в цю ніч кожен шукач зустрічі з Невідомим має йти строго в напрямку Місяця нікуди не звертаючи. А Місяць, як спеціально, був як ніколи яскравим та великим. Шлях, який він висвітлював перед Богданом, здавався прямим і начебто легким.
     Врешті Їжачок накинув торбинку на ціпок, який передбачливо приготував, і твердою ходою рушив у напрямі нічного світила.

     Минула година, чи день, чи ціла вічність, а Їжачок все йшов і йшов. Згодом він почав втомлюватись. У хиткому світлі неприродньо великого Місяця звичайні гілки здавалися пазурами жахливих птахів, які намагалися його схопити. Чомусь коріння, що вилізло з-під землі (раніше він такого не помічав), обвивалося навколо лап, як голодні змії, і тягло вглибину. Острівці рівного й надійного ґрунту перетворювалися на пахкі купини, які негайно, як тільки він на них ставав, занурювалися у смердючу болотяну жижу.