Нічна подорож

     З розповідей, які дійшли з глибин століть, лісові мешканці знали, що десь у серці Лісу, в місці, куди не ведуть звірині стежки, і про яке говорять лише пошепки, знаходиться Храм Лісового Бога. Але навіть якби шлях туди був відомий, навряд чи у випадкового перехожого була б змога побачити його. Тому що це дивовижне місце являло себе лише раз на рік: у найтемнішу і найдовшу ніч, відому як Ніч Вічної Тіні.
     Ця чарівна ніч була тим особливим часом, коли межі між світами тутешнього і потойбічного стоншувалися, і Лісовий Бог міг проявити себе у своєму Храмі. Щоб вислухати прохання і допомогти нужденним.

     У Ніч Вічної Тіні ліс зазнавав перетворень. Він ставав Лісом!
     Моторошні сутінки, ставали ще густішими; Місяць лякав блідим, хворобливим світлом, а листя тремтіло, як у найлютіший холод. Мешканці Лісу, ті, хто дійсно потребував допомоги і був готовий через неї ризикнути (таких було вкрай не багато), збиралися тієї ночі біля Храму, з нетерпінням чекаючи зустрічі з Найвеличнішим.

     Чи багатьом це вдавалося? Як не дивно, але а ні Їжачку, а ні досвідченій Сові, а ні довго живучій Черепасі такі випадки не були відомі. І це було досить дивно. Втім, легенда про сакральне місце вглибині лісу зберігалася і передавалася від покоління до покоління, і сумнівів в її істинності ні в кого не виникало.

     Не було сумнівів і в Їжачка. Він прийняв тверде рішення пройти невідомими йому стежками і знайти Храм Бога. А тому ретельно готувався до походу.

З болем у серці, він, як міг, зрізав своє чудове хутро, щоб воно не заважало в дорозі (так він пояснював це собі, а насправді – відрізаючи шлях до відступу). Найбільш довгий та приємний на дотик локон він ретельно загорнув у білу хустинку та заховав на пам'ять в дальньому кутку шухляди.
     Потім Їжачок приготував торбинку з невеликим запасом їжі та води, та тими необхідними речами, які йому понадавали з собою друзі; поклав туди фотографію своєї дівчини їжачихи Роксани. Саме їй, до речі, він вирішив присвятити цей похід.
     Скоріш автоматично, ніж свідомо, він прибрався удома, розставив речі по своїх місцях, як йому подобалося, і почав чекати. Йому здавалося, що стрілки годинника, що висів над столом, рухаються вкрай повільно. Кілька разів він навіть прислуховувався: йде годинник, чи ні? З пристроєм було все гаразд, тому Богдан змусив себе заспокоїтися та набратися терпіння.

     І от час вирушати настав. Богдан в останній раз подивився на фото друзів, оглянув невеличку, але милу його серцю кімнату, зачинив двері і поклав ключ під килимок біля порога (він завжди так робив, коли йшов надовго; його друзі про це знали) і попрямував до невеликого майданчика біля лісу, де, напевно, на нього вже чекали.

     Як він і сподівався, там його зустріли найближчі друзі: Сова на ім’я Сава, Черепаха та Кріт. Дещо здивувала і засмутила відсутність Роксани, але він не став допитуватися чому. Не було і вболівальників та шанувальників, що зазвичай супроводжували Богдана: захід тримався у глибокій таємниці, яку до останнього вдалося зберегти.
     Далі друзі коротко попрощалися з Їжачком, бо вже все було сказано раніше, і він не озираючись рушив у невідоме.

     Коли Богдан зник для за кущами в напрямі, де за легендою знаходився Храм Лісового Бога, друзі ще довго роздивлялися йому услід, чомусь не наважуючись помахати на прощання. Поволі зовсім стемніло і вони вимушені були розійтися. Черепаха умовила Крота переночувати у неї, а Сова потихеньку полетіла вслід за Богданом, бажаючи хоч на початку подорожі переконатися, що з ним усе гаразд.
     Впевнена у своїй здібності бачити вночі, вона не сумнівалася, що швидко знайде Їжачка. Але зась: як вона не роздивлялась, його не було а ні видно, а ні чути. Він начебто розтанув в темряві.

– Мабуть, це особливість Ночі Вічної Тіні, – подумала Сава, – кожен має пройти свій шлях наодинці.
Вона ще деякий час прислухалася, але в лісі було напрочуд тихо. Занадто тихо.
– Сьогодні я тут зайва, – подумала Сова і полетіла геть.

♦

     А що ж Їжачок? Наказавши собі бути сміливим і рішучим, Богдан твердою ходою вирушив у невідоме.
     І все ж, зайшовши за перший ряд дерев, він озирнувся. Вдалині в не надто густих сутінках все ще угадувались силуети друзів, які на щось чекали. У цю мить Богдан відчув себе насправді маленьким, самотнім і покинутим. Він не міг зробити і кроку, бо в нього тремтіли ноги. Це було жахливе відчуття, але він змусив себе відвернутися і продовжити подорож. А вона, як і очікував Богдан, була важкою і повною небезпек.

     Чи знав Їжачок куди йти? Відносно. Легенда казала, що в цю ніч кожен шукач зустрічі з Невідомим має не звертаючи йти в напрямку Місяця. А Місяць, як спеціально, був як ніколи яскравим та великим. Шлях, який він висвітлював перед Богданом, здавався прямим і достатньо легким.
     Врешті Їжачок накинув торбинку на ціпок, який передбачливо приготував, і твердою ходою рушив у в напрямі нічного світила.

     Минула година, чи день, чи ціла вічність, а Їжачок все йшов і йшов. Згодом він почав втомлюватися. У хиткому світлі не природно великого Місяця гілки здавалися пазурами жахливих птахів, які намагалися його схопити. Чомусь коріння, що вилізло з-під землі (раніше він такого не помічав), обвивалося навколо лап, як голодні змії, і тягло в темряву. Острівці рівного і надійного ґрунту перетворювалися на пахкі купини, які негайно занурювалися у смердючу болотяну жижу, як тільки він на них ставав.

– Добре, що я зрізав хутро. З ним би я, мабуть, вже потонув, – подумав Богдан і несподівано  посміхнувся. Чомусь ця думка його надихнула. – А взагалі, звідки тут ці калюжі, що вже перетворилися на болото? Скільки ходив цими місцями, навіть після дощу їх не було: ліс все випивав. А тут, ти ба, все в болотах поганих. Дивно…