Складне рішення

     Наступного ранку, коли сонце ледь піднялося над виднокраєм, Сова була вже біля оселі Черепахи. Та ще дрімала, але з роками сон її став настільки мало відрізнятися від буття, що вона не відразу зрозуміла, чи хтось стукотить у її двері, чи це їй сниться. Але стукіт повторився та став гучнішим.

– Ні, напевно таки стукотять, – подумала рептилія та відкрила одне око.
– А, це ти. – Потягуючись (принаймні так здалося Саві, яка заглядала у низеньке віконце помешкання подруги) промовила Черепаха, відчиняючи двері. – Ти чого не світ, не зоря? Щось трапилось? Заходь.

Сава незграбно подолала поріг і з ходу промовила:

– З Богданом негаразд. Ми маємо йти.
– А що трапилось?...
– Поквапся (як ти це вмієш), дорогою розповім. Нам ще до Крота завітати треба. Поцуп свого візочка, тобі доведеться його везти.
– А я сьогодні не планувала…
– Ніхто не планував. Поспішай!

     Не пройшло й десяти хвилин, як подруги були вже на шляху до кротової нори. Черепаха впряглася в невеличкий спеціально зроблений для неї візочок і це виглядало досить кумедно.

     Мандрівка до Крота видалася не простою. Для Черепахи. Сава ж, навпаки, роблячи один чи два змахи крилами, перелітала з дерева на дерево десь за двадцять, а то й більше метрів, а потім примруживши очі, ледь не засинаючи, чекала коли незграбна рептилія дотягне до неї візочок. А та, не зупиняючись, все повзла та повзла. Згодом її панцир покрився краплями вологи: чи то від роси, яка деінде зустрічалась на відкритих галявинах, чи то Черепаха справді спітніла від старанності.

     Коли до оселі Крота залишилось менш третини шляху, рептилія вибралась на гарну чималого розміру галявину і зарепетувала:

– Все, привал, більше не можу. І чому ми так поспішаємо?
– Поспішаємо? – здивувалась Сава. – Та я ледь не заснула. А,… вибач, вибач. Я неправа. Послухай, мені от що спало на думку…
– Дивна річ, – перебила подругу Черепаха, – тобі не здається, що ця подорож нагадує наше життя…
– Дійсно, дивна річ. Я саме про це хотіла сказати. Ти що, навчилась читати думки?
– Ні, все дещо простіше. Справа в тому, що коли досить довго виконуєш одну й ту саму рутинну роботу, саме такі думки і приходять у голову. Особливо, коли ти кудись рухаєшся. Це цікава тема (Черепаха в решті решт відновила дихання і її промова, як і завжди, стала нагадувати неквапливий лісовий струмок, що перекочується через невеличкі камінці та корені, формуючи те звукове тло, яке помічаєш тільки тоді, коли воно раптом зникає. Від цього Сову ще більше потягнуло до сну). Колись ми про це, якщо тобі буде цікаво, поговоримо.
     Але от на що я зверну твою увагу зараз. Між подорожжю та життям є суттєва відмінність. Коли ми вирушаємо в подорож, то рішення куди йти (тобто, мету подорожі), коли і яким шляхом йти, і навіщо йти приймаємо ми самі.
     А от відносно життя... Не ми вирішуємо, коли народжуватися, тобто вирушати; не ми обираємо дорогу життя. Іноді здається, що це залежить від нас, але хіба це так? Щоб прокласти кудись шлях треба знати куди йдеш, принаймні, мету, а ще краще – ціль. А хіба нам відомий життєвий пункт призначення? І, в решті решт, не від нас залежить тривалість цієї подорожі (звісно, її можна перервати власною волею, але навряд чи таке рішення можна вважати досягненням мети). 
     Отже, про що я? Якщо не кваплячись (а я це вмію) все обміркувати, виходить нашим життям, від його початку і до самого кінця керує хтось інший. Тоді, до чого тут ми? Виходить, і ти, і я, і всі навкруги просто інструмент в чиїсь руках, призначення якого нам не відомо.
    Втім, а чи має нас хвилювати, наприклад, є розуміння в цього візка, чи каструлі на кухні, чи того ж чіпця на моїй голові, навіщо вони тут? Так отож.
     Не знаю, як тобі, а мені зовсім не до вподоби бути чиїмось інструментом…
– От що, подруга..., – почала відповідати Сава, але несподівано її перебила Черепаха
– Втім, годі. Щось я розбалакалась. Чи ми вже не поспішаємо? Вирушаймо. Як я розумію, вже не далеко.
– Це для мене не далеко, – образившись подумки відповіла Сова і нечутно злетіла з гілки.
– Так, дійсно, – вже вголос промовила вона, – скоро зійде сонце і стане геть спекотне.
– А мені подобається, – відповіла Черепаха і неквапливо рушила в заданому Совою напрямку. Візочок монотонно поскрипував та постукував на камінцях. Від цього звуку Сава навіть в польоті впадала в якийсь транс, іноді втрачаючи відчуття реальності. Коли до оселі Крота залишилось зовсім мало, вона усілась на бортику візка і задрімала.

– Ну от, – подумала Черепаха, – ще й пасажирів не вистачало, все маю я сама…

     Але подругу будити не стала.
     Через деякий час вона таки добралася до оселі Крота. Візок зупинився і Сава, від несподіванки, ледь не впала. Потрусивши головою, щоб остаточно прокинутися, вона злетіла на землю.

– Друже, виходь, – зарепетувала Сава, усівшись у першою найбільшої кротової купи. Вона вмостилася на самому її краї, а голову занурила в отвір. Від цього голос Сови, і до того не дуже приємний, звучав як голос мерця з пекла.
– Дру-у-уже, ви-и-иходь! – лунало з під землі із всіх земляних купок.

     А Крота все не було і не було. Врешті, десь на краю Кротової галявини (так її називали місцеві) щось заворушилось. Вся в землі, мружачись від яркого світла, з лазу з’явилася вусата мордочка господаря.

– Що трапилось? Я на гостей сьогодні не чекав, – дещо похмуро обізвався Кріт, отряхуючись та намагаючись стати спиною до сонця.
– А ми і не збиралися, – роздратовано відповіла Сова. – Збирайся, он вже Черепаха з візочком для тебе прибула. Поїхали до Їжачка. Його учора, як то кажуть, «накрило».
– Привіт, друже, давно тебе не бачила, – тяжко дихаючи звернулась до Крота Черепаха, яка тільки-тільки вибралася на галявину.
– Я тебе також, – відповів той. – Привіт.
– Все шуткуєш? Це добре. Гадаю, Сава тобі все розповіла?
– Нічого вона не розповіла, лише налякала: «дру-у-уже…», – щоб її…
– Ну годі, годі. Залізай у візок, зараз я його підтягну… І вирушаємо. По дорозі дізнаєшся.