Їжачок Богдан

     Жив, а може і зараз живе (давно його не бачив), у невеличкому селищі, що біля Старого Лісу в горах Карпат, чи Бескид, Їжачок на ім'я Богдан. Мешкав він у маленькому затишному будиночку, який хтось колись побудував на краю селища на невеличкій галявині, що поросла травою та кущами, та покинув.
     Коли саме Їжачок оселився в тій місцевості, достеменно не відомо. Одного разу Сорока, яка всюди сує свій ніс, тобто дзьоб, і тому все знає, повідала мешканцям про те, що у закинутому будиночку на околиці оселився якийсь дивний звір.

     Пізніше інші допитливі особи підтвердили, що звір цей настільки дивний, що вони його навіть не впізнали.
     Тоді муніципалітет спрямував до нового мешканця свого поважного члена, якому довіряв проведення делікатних розмов, а саме Сову на ім’я Сава.
     За два дні Сава впоралася із завданням і доповіла от що.

     Дійсно, за два тижні тому в закинутому будиночку, що на краю ліса біля стежини, оселився дивний звір, що прийшов невідомо звідки. Дивним він був тому, що було у нього небаченої краси довге шовковисте хутро, яке повністю приховувало невеличке тіло. Тому його ніхто не впізнав. Насправді ж то був звичайний (хоча який же він звичайний із таким хутром?) їжак.

     Як пізніше з’ясувалося, колись мешкав він зі своєю родиною десь в глибині Старого Лісу, але згодом саме через дивну шорстку був вигнаний із громади. Бо не міг впоратися з покладеними на нього їжаковими обов’язками. Але не тільки через це. Мало того, що в нього було непристосоване для лісного життя хутро, він мав ще лагідну вдачу, яка заважала йому повноцінно полювати.
     Ну що це за мисливець, якому шкода всіх, хто входив в повсякденний раціон звичайного їжака: і хробаків, і товстих білих личинок, і ящірок, і пташенят, що вивалювались з гнізд. Замість того, щоб смачно поїсти самому, та принести здобич додому, він рятував її та намагався зцілити. А потім відпускав. Ну навіщо племені такий дармоїд? От йому і дали копняка.

     Ви, мабуть, не знаєте, але в ті часи їжаки, принаймні в тій місцевості, мали не голки, а шерсть. Звичайну сіро-бурого кольору шерсть щось на кшталт як у пацюків, але дещо товстішу. Хіба що на дотик була вона жорсткішою та неприємною.
     Відрізнялися ці їжаки суворим норовом, часто вступали в бійки. І не лише між собою, а й навіть з більшими за них хижаками, що забрідали на їхню територію. Тому ті намагалися оминати цей лісовий народ. В селищі їжаки також з'являлися вкрай не часто, тому про них мало хто щось знав.
     Але повернемося до розповіді.
     Коли Сова на ім’я Сава дізналася, що Богдан (так звали їжака) фактично став ізгоєм в своєму роді, вона перейнялася його долею і вирішила взяти над ним шефство. Так воно і сталося. А ще пізніше Сава стала першим близьким другом Їжачка.

     Так от, після доповіді Сови на нараді про все, що вона дізналася, там вирішили дозволити Їжачку Богдану оселитися в обраному ним будиночку, бо той нікому не належав і був покинутий, прийняти його в члени громади і надати необхідну на перший час допомогу. Доручили це саме Саві.
     Згодом Сова познайомила Богдана зі своїми старими друзями: Черепахою, яку вона ласкаво називала Торті та Кротом, якого так і називали, через його суворий норов.
     Черепаха справді була старою. Настільки, що нічого не пам’ятала: а ні про дитинство, а ні про юність. Взагалі за своє довге життя вона перебачила стільки всього, що розучилася дивуватись, а всі окремі події вже давно злилися для неї в один безперервний потік буття. Отже, коли Сова представила їй Їжачка, вона тільки й сказала:

– Який красень,

     І надовго завмерла, заплющивши очі. Їжачок стурбовано озирався то на нерухоме доісторичне чудовисько, про якого лише чув від батьків, але ніколи до того не бачив, то на свого нового друга.

– Не хвилюйся, – заспокоїла Їжачка Сова, – з нею все гаразд. А насправді, ти їй сподобався. Інакше б вона і цього не сказала. Ви точно потоваришуєте.

     На що Богдан лише знизав плечима.

     Що ж до Крота, то його зір був настільки поганим, що аж взагалі. Тому Богдана він просто не розгледів. Коли ж Черепаха підштовхнула його ближче, і він торкнувся Їжакового хутра, то із захопленням промовив:

– Яке дивне хутро! Досі такого не бачив (згадування про зір було улюбленим жартом підсліпуватої тваринки; йому це здавалося вельми дотепним).

     Сова лише розвела вбік крилами і ледь чутно промовила:

– Вони трохи дивакуваті, але, повір, чогось варті.

     Що ж стосується хутра Богдана, то воно дійсно було неймовірним. Вдень, коли сяяло сонце, воно нагадувало розпечений майже до рідкого стану злиток металу, на якому спалахують зірочки порошинок, що згоряють. Ближче до вечора, коли помаранчевий диск сонця зависав над обрієм, Їжачок в русі нагадував вогняну комету, що рухається над землею. Це видовище було настільки захоплюючим, що роззяви, що приходили, прилітали, чи приповзали подивитися на диво, мимоволі завмирали, забувши від подиву закрити пащі, дзьоби, чи що там ще. Стихав будь який гомін, аж доки Богдан не зупиняв своєї ходи і галантно розкланювався. Після цього здіймалися настільки багатоголосі овації, що Їжачок показово затуляв вуха, та зникав в будиночку.

     А ще через деякий час, коли популярність Їжачка різко пішла вгору, він познайомився з красунею Їжачихою на ім’я Роксана. Вона з родиною жила на іншому кінці селища, тому нескоро дізналася про нову лісову знаменитість. Роксана мала славу першої красуні серед місцевих їжаків, тому Богдан вважав таке знайомство за велику честь. Щоправда, його нові друзі дивилися на це дещо інакше, але він їх не розумів (не хотів розуміти).