ЕПІЛОГ

     Давно я не відвідував наших друзів. Спочатку війна з її страхами, повітряними тривогами, блекаутами та іншими “радощами” військового стану. Потім захворіла Дуся. Коли ж це було? Здається два роки тому, у лютому… Через зміну ритму життя час також почав збоїти. Він то стрибав, як навіжений, долаючи щоразу по декілька годин поспіль, то застигав на 4 – 7 годин, дивлячись на те, скільки не було світла. Під невпинний гуркіт генераторів за вікном денна активність падала майже до анабіозу, бо те, що можна було зробити без електрики давно було зроблено, а що ще? Проте вночі будинок оживав: давали світло. Тут і готівка (у в будинку електричні плити), і прання, і заряджання всього, що тільки можна зарядити… Коли ж це було?
     Так, саме у лютому їй зробили операцію: видалили пухлину. Таку собі пухлину. За місяць вона з розміру горошини виросла у добряче яблуко. Ще й гаряча була як… Дуся прямо на очах чахла. Її аж скукожило. Якби не поквапились – загинула б тварина. Але встигли. На лівому боці ближче до пуза залишився шрам довжиною сантиметрів з десять. Втім усе обійшлося: рана зажила, як то кажуть, як на собаці.
     Але виявилось інше. Через слабке, як з’ясувалося, серце собака ледве викарабкалась з наркозу. Я двічі за нею приходив, але лікарі не віддавали. Вони обклали її пляшками з гарячою водою та спостерігали за станом. Нарешті обійшлося…
     Я приніс Дусю додому, удвох з дружиною ми поклали її у ліжечко, також обклали пляшками та накрили ковдрою. Коли вона остаточно отямилась, вилізла назовні та пішла перевірити мисочку, – перед операцією вона не їла, – я їй сказав:
     – Дуся, ти як хочеш, але ти винна нам прожити щонайменше п'ятнадцять років.

     Вона уважно подивилась на мене, дочекалась, коли дружина вийде з кімнати, та шепотом наголосила:
     – Тоді й ти мені пообіцяй…
     – Що саме?
     – По-перше, що ви не будете прискорювати мою смерть, як би погано мені не було.
     – Ти про що?, ти щось знаєш?
     – Не перебивай та слухай. Це по-перше. По-друге, я хочу піти з життя вдома, може в цьому самому ліжечку, в оточенні своїх батьків, тобто вас. І, по-третє, я давно не бачила своїх друзів. Мені дуже шкода, що так сталося. Тому, коли мене не стане, обов’язково попрощайся з ними від мого імені. Згодний?
     – Авжеж. Я запам’ятаю і виконаю.
     – От і добре, а зараз йди. Мені потрібно відпочити.

     З тих пір минуло рівно два роки. Від тієї операції Дуся повністю оговталась, набрала вагу та нагадувала цілком здорову собаку. Але дійсність була дещо іншою. У неї з’явилась нова не така дошкульна й агресивна, але пухлина. За два роки вона виросла до розмірів жіночого кулака та, схоже, почала тягнути з Дусі життєві сили. Незрозуміло звідки почалися проблеми з зубами, але вдіяти щось радикальне а ні з ними, а ні з пухлиною, не було можливе, бо, як пояснив ветеринар, собака не переживе наркоз. Двічі у неї траплялися серцеві напади такі, що вона ледь не загинула. Пульс витончувався, язик та ясна ставали синюшного відтінку, різко падала температура. Але й це ми пережили. Здавалось Дуся пам’ятала про своє зобов’язання прожити 15 років і намагалась його виконати.
     Усе це разом, а також постійні бомбардування, перебування без тепла та світла, напрочуд холодна для нашої місцевості зима 2026 року, остаточно підірвали її здоров’я. Ще влітку та ранньої осені 2025 на дачі вона виходила за ворота, сідала головою в бік лісу й уважно вдивлялася в нього. До речі, на відміну від попередньої нашої такси, яку, звісно, також звали Дуся, ця майже не втратила чорно-підпалого окрасу та гарного зору. Взагалі, якби не ці три халепи, вона була б достатньо молодою та здоровою для свого віку. Якби… якби.
     Іноді вона навіть пробувала йти до лісу. Оглядаючись на мене – зазвичай ми їй це забороняли, – вона потихеньку пересікала вулицю й зникала в хащі. Але хвилин за десять поверталася. Втомлена та розчарована. Вона залазила в улюблене розкладне крісло на кшталт шезлонгу і дивилась звідти на нас, на відчинену хвіртку й на ліс, що манив здалеку. Їй було гірко.
     Але осінь закінчилась. Ми закрили дачний сезон і повернулися в місто. Наближалися пізня осінь та зима, яка, за прогнозами песимістично налаштованих синоптиків, обіцяла бути жорстокою. Через низькі температури та варварські атаки московитів, що втратили відчуття реальності: вони руйнували й руйнували те, що було побудоване за часів їх колишніх імперій, відновити хоч яку з них таким дивним чином вони прагнули, – Дусі ставало все гірше. Наші прогулянки все скорочувались, і все більше часу вона проводила на руках. Спочатку ми обходили наш дім, потім я виносив її на пустир за домом, де вона не кваплячись шкутильгала травмованою передньою правою лапою, залишаючи на снігу дивні сліди.

     Потім ми обмежились короткою прогулянкою перед домом. Дуся проходила 20-30 метрів, доходила до сходів в під’їзд, далі я брав її на руки й ми підіймалися пішки на наш поверх. Ліфт через відсутність електрики не працював.
     20 січня 2026 Дусі виповнилось п'ятнадцять років. Ми пригостили її смаколиками, які вона із задоволенням з’їла. Дочекавшись, коли дружина вийде з кімнати, вона тихесенько наголосила:
     – Я свою обіцянку виконала. Справа за тобою.
     Я пошуткував, що до цього ще далеко й ми ще відмітимо її повноліття. Дуся лише потиснула плечами та відвернулася. Ми обидва розуміли, що цього не станеться.
     Дусі ставало дедалі гірше. Вона з неохотою вставала з ліжечка та через силу йшла гуляти, майже не їла й багато пила. Через холод в квартирі вона всю добу перебувала комбінезоні. Він маскував те, як сильно вона схудла. Це було примітне лише по ошийнику, який запросто налазив без розмикання, по тому ж таки комбінезону, який в кращі роки був на неї в обтяг, а тепер висів як на заплечиках, та по запавшим скроням. Її дихання ставало все швидшим та гучним, немов вона щойно пробігла кілька кілометрів. Не зважаючи на прохолодну температуру, вона весь час дихала відкритим ротом. Ми з дружиною так звикли до цього, що майже й не помічали.
     І от наступила ніч 4 лютого. Я вимкнув аварійне світло, бо справжнього, як завжди останніми тижнями, не було, прислухався до важкого дихання та копирсання Дусі: вона зазвичай намагалась обрати найбільш зручну для дихання позу й задрімав. Хвилин через п’ять, може десять, мене щось як тряхнуло. Я прокинувся й включив світло. Дуся сиділа в своєму ліжечку й уважно дивилась на мене.
     – Ти чого? – намагаючись оговтатись від важкого сну, запитав я її.
     – Я збираюсь йти, – ковтаючи звуки через важке дихання тихо промовила вона.
     – В сенсі, йти?..
     – Не відволікайся, бо в мене нема на це часу. Подякуй за мене мамі. Ви були хорошими батьками…
     – Ти також була… є.
     – Облиш, я розумію… Я буду рада, якщо ви після мене візьмете наступну таксу… або будь кого. Тоді ти будеш їй винен п'ятнадцять років. Не забудь про свою обіцянку. Бувай… І вимкни світло, – мені потрібно підготуватися.