ГЛАВА VІ. Дещо про життя

     Якось під вечір Черепаха та Сова на ім’я Сава в котрий раз зібралися у гостинного Їжачка посмакувати дарами осінньої природи та потеревенити. Ця зустріч припала на перший насправді по осінньому холодний день відтоді, як закінчилось літо. Ще недавно святково різнокольоровий ліс нарешті посірів. А те листя, що якимось чином ще трималося на гілках, потужні пориви північно-східного вітру безжально зривали й із задоволенням жбурляли в обличчя та під ноги поодиноких перехожих. На обгорілому дереві, що стовбичило неподалік оселі Богдана, насупившись та повернувшись спинами до вітру, сиділи дві немолоді похмурі ворони. Їжачок їх добре знав. Ні, вони не товаришували, але час від часу перекидалися привітаннями. Зазвичай ці птахи, що нікуди на зиму не улітають, займалися копирсанням біля стежини, або колупали своїми вкрай міцними дзьобами горіхи. Тому сьогодні їх сумний, щоб не сказати приречений, вигляд неприємно вразив господаря будиночка:
     – Напевно дійсно прийшли холоди, – міркував він. – Що там попереду?..

     А тут ще й Черепаха. Зі слів Сави, їй через силу вдалося умовити теплолюбну подругу покинути домівку й вирушити до Їжачка. Вона вже налаштувалася впасти в сплячку й нікуди йти не хотіла. Лише натяки на те, що Їжак планує подискутувати на важливу для неї тему, змусили стару покинути свою затишну оселю. Весь шлях до Богдана вона скиглила, що їй холодно, і що вона взагалі може замерзнути на зворотному шляху й загинути.
     Звісно Сава знала, що все це байки, бо черепахи не мерзнуть. Хіба що від пониження температури вони стають все повільнішими й повільнішими – хіба таке можливо? – аж до впадання в стан, коли вже незрозуміло, живі вони, чи ні, бо всі їх системи життєзабезпечення майже зупиняються. Але до цього ще далеко: осінь – не зима. Тим не менш вона весь шлях співчутливо піддакувала старій рептилії та спонукала її рухатися швидше. Мовляв на ходу заснеш, а у Їжачка палає камін, та на неї чекають найулюбленіші смаколики. Сова не була до кінця впевнена, що саме це привабить подругу, тому додала: «А ще запитання, відповісти на які зможеш тільки ти».
     Напевно останній аргумент був найдієвішим, бо рептилія по-конячі мотнула головою та, як напевно вона вважала, прискорилась. 
     Нарешті вони добралися до будиночка Богдана. Той вже чекав на них на порозі веранди, бо почав нервувати через довгу відсутність гостей. А тут ще ці ворони, що весь час перегукувались мерзенними голосами немов на щось натякаючи.
     – Ну, нарешті! – вигукнув Богдан, коли на повороті стежини, що вела до будинку, з’явилась неповоротка подруга. – Я аж рознервувався весь, доки чекав. Торті, нумо  я тебе дещо підштовхну…
     – Відчепись… – тяжко дихаючи відмовилась та від пропозиції, але все ж прискорилась.

     Богдан мимохідь шпурнув в бік настирливих птахів чималу гілляку, від чого ті, голосно каркаючи, полохливо злетіли, й запросив дорогих гостей всередину. Коли кампанія опинилась у крихітній вітальні, Їжачок негайно зачинив двері, аби не втрачати тепла. Потім вів провів друзів в свою маленьку, але теплу й затишну гостину. Черепаха за звичкою розмістилася на низенькій канапці й із задоволенням закрила очі.
     – Я задоволена, – ледь чутно промуркотіла вона й поклала голову на килимок.
     – Зрозуміло, що задоволена! Але «гуляти» ще зарано, – окликнув її господар. – Торті, чорт забирай, ну як ти себе поводиш!

     Та відчинила одне око й, як здалося Богдану, з посмішкою відповіла:
     – Не нервуй. Я вся до твоїх послуг.
     – Яких там послуг… – подумав Їжачок, але промовчав.

     Дещо перекусивши, друзі перейшли до напоїв: хто обрав чай, хто смородинний сік, а Їжачок взагалі забажав свіжі яблука, – мовляв, в них є залізо (й навіщо йому те залізо?), – і налаштувалися на приємну бесіду.
     – А от скажи, Торті, як на твою думку, хто сильніший: пан Ведмідь чи пан Вовк? – звернувся до Черепахи Їжачок.

Та з підозрою подивилась спочатку на нього, потім на Сову:
     – Богдане, ти чого? А тобі, Саво, це теж цікаво? Ти на отакі питання натякала?
     – Ну як цікаво?.. – дещо стушувалась Сова. – Але ж Їжачок спитав, отже…
     – Зрозуміло. Так от, мій любий Богдане, в мене немає відносно цього думки. Жодної. Мене взагалі це аж ніяк... Ну, ти зрозумів. До речі, Сава казала, ти хотів розпитати мене про щось дійсно цікаве й важливе. Інакше я б ні за що не прийшла.
     – Мені також не надто... – зніяковіло відреагував гостинний хазяїн. – Але ж потрібно з чогось розпочати…
     – Он воно що. Ну ти й хитрун... А чому ти спитав про це саме мене? – продовжувала допитуватись Черепаха, яка не зрозуміло з чого розхвилювалась, щоб не сказати розлютилася.
     – Ну як, – відповів Їжачок, – ти старша за нас двох, – отже мудріша.
     – А це питання потребує мудрості? А взагалі, як цікаво. Тобто ти вважаєш, що чим старіша – то мудріша? Я вірно зрозуміла? Чудово! Напрочуд оригінальна теза. Саво, що відбувається?..

    Сова лише змахнула крилом та відвернулась. А Торті, чи-то від нервування, чи-то тому, що в приміщенні було дійсно так тепло, що аж спекотно, покинула свою льожку, виповзла на середину кухні та, зупинившись навпроти Їжачка, знов звернулась до нього:
     – Саво, зрікаюся своїх слів. Схоже ти таки права: буде цікаво. А от скажи, друже, звідки ти взяв, що я старша?

     Їжачок з подивом подивився на зморшкувату рептилію:
     – Тобто як? Мої батьки тебе знають; бабусі з дідусями пам’ятають! Вочевидь, що старша. І до чого тут Сава?
     – Отаке! Ну тоді й мені зрозуміло, – з якимось натяком відреагувала Черепаха, ігноруючи останнє запитання. – Але дещо інше. Виходить, ти час мого життя (вона зробила наголос на слові «мого») вимірюєш протяжністю свого та своїх родичів?

     В кухні запанувала неприємна тиша.
     – Начебто так… – невпевнено відізвався Богдан. – А що, так не можна?
     – Якщо ти це робиш, – то, напевно, можна. Питання в іншому: а що, більш, скажімо так, незалежних вимірювачів немає?
     – Звичайно є, – втрутилась в сумнівну дискусію Сава, адвокатуючи Богдана, – можна, як зазвичай роблять, рахувати в роках чи місяцях. Звісно, Їжачок це знає. Але вочевидь, що і в роках ти прожила набагато більше, ніж ми удвох.
     – Молодець Саво, це вже щось. А от скажи, Богдане, – Черепаха знов переключилась на приятеля, задоволеного, що його підтримала Сова, – якщо уявити, що ми з тобою народилися в один рік, хто з нас був би старшим?