Про час, якого не існує

(філософський диспут про природу часу)

     Якось під вечір Черепаха та Сова на ім’я Сава в котрий раз зібрались у гостинного Їжачка посмакувати дарами осінньої природи та подискутувати. На вулиці було вже не так приємно, як тиждень потому, тому Богдан та його друзі розмістились в малесенькій, але затишній кухні.
     Дещо перекусивши, друзі взяли хто чай, хто смородинний сік, хто свіжі яблука і приготувались до бесіди.
– А от скажи нам, Торті, як на твою думку, хто сильніший: пан Ведмідь чи пан Вовк? – звернувся до Черепахи Їжачок.

Та з подивом подивилась спочатку на нього, потім на Сову:
– Богдане, ти чого? Саво, тобі це теж цікаво?
– Ну як цікаво?... – дещо стушувалась Сова. – Але ж Їжачок спитав, отже…
– Зрозуміло. Так от, любий Богдане, в мене немає відносно цього думки. Мені взагалі це аж ніяк не... Ну, ти зрозумів.
– Мені також не надто... Але ж потрібно про щось розмовляти, – зніяковіло відреагував гостинний хазяїн.
– Он воно що. Ну ти й хитрун... А чому ти спитав про це саме мене, – продовжувала допитуватись Черепаха, яка не зрозуміло з чого надто розхвилювалась.
– Ну як, – відповів Їжачок, – ти старіша за нас двох, а отже мудріша.
– Як старіша – то мудріша? Чудово! А от звідки ти взяв, що я старіша?

     Їжачок з подивом подивився на зморшкувату рептилію:
– Тобто як? Мої батьки тебе знають; бабусі з дідусями пам’ятають! Зрозуміло, що старіша.
– І мені зрозуміло. – З якимось натяком відреагувала Черепаха. – Але дещо інше. Виходить, ти час мого життя (вона зробила наголос на слові «мого») вимірюєш протяжністю свого та своїх родичів?

     В кухні запанувала неприємна тиша.
– Начебто так…,– невпевнено відізвався Богдан. – А що, так не можна?
– Якщо ти це робиш – то, мабуть, можна. А скажи, хіба більш чітких вимірювачів немає?
– Є, звичайно, – втрутилась в сумнівну дискусію Сава, – можна рахувати в роках чи місяцях. Але вочевидь, що і в роках ти прожила набагато більше, ніж ми удвох.
– Молодець, Саво, це вже щось. А от скажи, Богдане, – знов звернулась Черепаха до Їжачка, задоволеного, що його підтримала Сова, – якщо уявити, що ми з тобою народились в один рік, хто з нас був би старшим?

     Після довгої паузи Богдан відповів:
– Як це, якщо в один...? А взагалі-то, напевно, я.
– Он як. Тобто ти вважаєш, що при однаковому віці ти все ж був би старшим. Розтлумач.

     Дещо плутаючись в словах Їжачок дав наступне пояснення своєму припущенню:
– Давай уявимо, що ти і я прожили по 5 років. Як ти розумієш, для мене це третина, якщо не половина, всього життя. А для тебе це дитячий вік. От мені зараз як раз майже п’ять років. Так скільки всього я вже встиг в житті зробити. А що спромоглась би в п’ять років зробити ти? Аж нічого. Тому я і вважаю, що я старший.
– Молодець! – З захопленням вигукнула Черепаха. – Саме до цього я і вела. Тобто застосування різних підходів до виміру одного й того ж, в нашому випадку – протяжності життя – дає протилежні результати. Якщо міряти арифметично, то старшою дійсно є я, а якщо за здобутим досвідом – то ти. Чи це не дивно? Виходить, міряти час життя, тобто вік, різних за природою істот арифметичним підрахунком років це не про що. В сенсі, не зовсім правильно. А як правильно? Їжачок, що скажеш?
– Нічого не скажу. Я не розумію до чого ти ведеш…
– А ти, Саво?

     Після паузи, що дещо затягнулась, Сова відповіла:
– Напевно, головними подіями, з яких складається життя. Мені здається, що незалежно від, як ти кажеш, арифметичного підрахунку, кількість таких подій для будь якої живої істоти приблизно однакова, а їх тривалість залежить від середньої тривалості життя тієї чи іншої групи істот. Для тих, хто живе довго, як от ти, Торті, основні життєві події розгортаються повільно; а для, наприклад, комах, що живуть рік, а то й менше – ті ж самі події відбуваються набагато-набагато швидше. Це як летіти за вітром, чи проти: відстань та ж сама, а час та зусилля різні.

     Черепаха в захваті подивилась на подругу:
– Ти дійсно мудрий птах. В саме яблучко. Їжачок, ти зрозумів?
– Ні, – щиро відповів той, втративши суть розмови, – а до чого тут яблучко?
– Це нічого, але ти слухай, слухай… Що ж, Саво, рухаймось далі. А скажи, які події в житті є спільними або, як ти кажеш, головними чи визначальними для всього живого?
– По-перше, як я розумію, головною подією в будь-якому житті є народження. Бо з цього все починається.
– Тут я з тобою посперечаюсь: є інша, не менш важлива подія. Але не зараз. А загалом ти права. Це дійсно ключова подія, бо без народження й інших подій не буде. А далі?
– А потім йде дитинство, коли кожен привчається до життя чи-то в своєму прайді, чи-то в зграї. Потім – навчання. У людей, наскільки я знаю, це школа, в яку ходить їх малеча, а спеціально призначені для цього дорослі передають їм знання. У нас – це досвід батьків та дідусів.

     Черепаха з явним задоволенням слухала подругу. А та, бачачи підтримку своїм словам, продовжувала.
– А потім ми дорослішаємо і починаємо шукати собі пару. Якщо відкинути всі дурниці, які під час цього трапляються, цей період закінчується створенням нової родини. А ще потім з’являються діти, а ми стаємо батьками.
– Ти дійсно мудра птиця, – перебила подругу Черепаха. – Але я от що хочу зазначити: коли ми стаємо батьками, для когось (це я про дітей, – пояснила вона Їжачку) починається відлік їх подій. Саво, можна я продовжу?
– Із задоволенням, – відповіла горда собою Сова.
– А далі наше завдання зберегти, навчити та підготувати до життя наше потомство. Це – основний інстинкт. Інстинкт продовження роду. І доки в нас є сили, ми народжуємо дітей і допомагаємо їм.
     А ще далі наші діти дорослішають і самі становляться батьками. А ми старішаємо і переходимо в категорію тих самих дідусів та бабусів. Тепер ми майже не потрібні родині, бо яка користь від старих і хворих?… Майже ніякої. Але догляд за батьками – не менш важливий інстинкт, бо саме він коригує рух життя із минулого в майбутнє.
     А ще далі ми… уходимо із життя. Як для мене, Саво, – саме це і є головна подія в житті. Бо приходимо сюди ми несвідомо, а от полишаємо – навпаки. Принаймні у нас є така можливість.
– Полишаємо, в сенсі вмираємо? – жалібно відгукнувся Їжачок. – Але чому це головне?! Адже після смерті нас більше не буде.
– Богдане, я не хотіла зараз торкатися цієї теми. Гаразд? Але я відповім. Якщо, як ти вважаєш, підсумком життя є смерть, то – подумай про це – і саме життя втрачає сенс. Якщо ти народився, щоб вмерти, твої діти народились, щоб вмерти, і так далі, і так далі, то, поясни, навіщо все це? У мене відповіді немає.
     Тому я наполягаю на тому, що народження – це наше повернення, прихід в цей світ звідкілясь. А смерть – навпаки, перехід звідси в інший світ. І за цей невеличкий відрізок часу, що ми тут є, ми повинні щось таке зробити, від чого буде залежати наше наступне народження. Якщо це так, якщо моя навіть не думка, а впевненість й відчуття буття вірне, то життя в сенсі перебування у цьому світі набуває якогось значення.
– А якого? – запитав здивований таким поворотом розмови Їжачок.
– Не сьогодні. – Коротко відповіла Черепаха, – бо зараз нам треба розібратися з тим, про що йшлось спочатку. Тобто з подіями, з яких складається життя.
     Отже, підсумовуючи те, що нам розповіла шановна Сова, і те, що додала я, виходить, що будь яке життя складається з п’ятьох чи шістьох головних подій, перша і остання з яких від нас не залежать. Тому, мій любий Богдане, якщо міряти твоє і моє життя отими самими подіями, то вийде, що ми з тобою... +/– одного віку. Це зрозуміло?
– Зрозуміло-то зрозуміло. Але якось не вкладається…
– Це нічого. Вкладеться. До речі, ти пам’ятаєш вражене блискавкою мертве дерево, що метрів за сто від твого будиночку? Саві на ньому подобається відпочивати, коли вона на тебе чекає.
– Звісно, а що?
– А от скажи, скільки тобі потрібно часу, щоб до нього добігти?
– Хвилини дві, може три.
– А мені десять, а то й двадцять. А відстань-то та й сама. Тепер зрозумів?