ГЛАВА VІІ. Філософський диспут про час, якого не існує

     Вранці Їжачок прокинувся в холодному поту. Йому відчував, що за ніч він не те, щоб відпочив, а навпаки, втратив будь яку бадьорість та сили.
     – Що ж це зі мною, – розмірковував він, – й чому так стукотить у голові? А, це не в голові… Це в двері. Кого ще чорт приніс!..

     Він через силу добрався до дверей: на порозі стояла задоволена Сава. Здавалося, що вона добряче цієї ночі й повечеряла, й відпочила.
     Побачивши Їжачка Сова відсахнулась і тремтячим голосом вигукнула:
     – Лісовий Боже! Чим ви займалися всю ніч?

     Їжачок глянув на себе в дзеркало та теж відсахнувся: на нього глядів схудлий розпатланий з червоними божевільними очами незнайомий звір:
     – Да так, розмовляли… за життя.
     – А де ця… розказниця?

     На канапці із задоволенням потягувалась рептилія, що, схоже, чудово відпочила.
     – О, Саво, ти вже тут, – ледь не радісно вигукнула вона, – так на чому ми учора запинились?
     – Ти що з Їжачком зробила? Тобі тільки волю дай – кого хоч до безтями доведеш. Що ти йому наговорила?!
     – Та я що? Я нічого… Він запитував, – я відповідала.
     – Тьху на тебе! Він же ще дитина.
     – Хто дитина, я дитина?! – втрутився у бесіду подруг Їжачок.
     – Не ти, не ти. Постав, краще, чаю. Поснідаємо. Хоча ні… Краще я, а то опечешся... Нагадай старій, на чому ми зупинилися.

     Сова заклопотала по хазяйству, а Богдан дістав з кишені чималий годинник і простягнув його в бік Черепахи:
     – Ось, диви…
     – Гаразд, я згадала. Ти розпитував, що саме рахують годинники, а я казала, що часу взагалі не існує. Так?
     – Так. Отож поясни, як можна рахувати те, чого не існує.
     – Саво, а тобі це зрозуміло!? – гукнув Їжачок до Сови, яка грюкотіла посудом на кухні.
     – Якщо чесно, то теж не зовсім… Не відволікай мене.
     – Он як! – вигукнула Черепаха. – Добре, спробую пояснити. Але спершу давайте дещо заглибимось в історію обліку того, що ви називаєте часом.
     – А може спочатку поп’ємо чаю та поснідаємо? – незадоволено зупинила подругу Сова, яка щойно принесла до кімнати тацю з чашками, печивом, та ще з чимось. – Тобі б лише потеревенити…
     – Звісно, звісно…

Розповідь Черепахи про час

     – По-перше, – неквапливо розпочала рептилія, із задоволенням відсьорбуючи з блюдця (вона полюбляла саме так смакувати чай), – звідки взагалі з’явилось чи-то бажання, чи-то необхідність підраховувати час? Відповідь на поверхні: в давню давнину ті з нас – я маю на увазі загалом живих істот, – чиє життя напряму залежить від проявів природи, мали якось координувати свою поведінку з тими самими проявами.
     Як приклад, лососі – це така дивна риба з червоним м’ясом, яка раз в житті повертається в місця свого народження у гірські річки, щоб відкласти ікру та вмерти – мали визначатись, коли їм повертатися за тисячі кілометрів в місця нересту. Те ж саме птахи, що не виносять зимової стужі, й в середині осені мають збиратися в зграї й відлітати за тридев’ять земель, щоб навесні повернутися, і так далі.
     – Саме про це мені розповідав м-р Журавель, – втрутилась Сава.
     – Ну от… але продовжимо. Навіть деревам, як би повільно не відбувалось їх життя, необхідно знати, коли розквітати, коли давати плоди, а коли скидати листя.
     Звісно, ті з нас, що першими з’явились на Землі, не вміли рахувати час. Але ми його відчували і пристосовувались до його руху.
     Коли ж на землі з’явились двоногі, тобто люди, для них став важливим саме облік часу, бо уклад їх життя напряму залежить від сумісних дій не тільки у відношенні сил природи, а й між собою. Саме люди і вигадали час, як щось таке, що можна вимірювати та рахувати.
     З давніх-давен, які у них звуться доісторичними часами, їх мудреці спостерігали за природними ритмами й орієнтувалися за ними. Це були зміни дня і ночі, що залежать від руху сонця, і фази місяця (ви, напевно, помічали, що Місяць іноді буває тоненький, як волосина, а іноді – круглий, як мій панцир), і пори року. Спостережливі та завзяті, вони створили перші календарі, що були місячними або сонячно-місячними. Люди керувались ними в питаннях землеробства, чи релігії.
     З розвитком людської цивілізації цього стало замало. Спостереження за змінами, що відбуваються навколо, потребували більш системного підходу. От тоді-то і з’явився облік часу. Було це дуже давно в цивілізаціях, яких вже багато тисяч років, як самих немає.
     Давні єгиптяни – народ, що жив приблизно в тих краях, де подорожував мій приятель Триті, я розповідала про нього – поділили рік на 12 місяців по 30 днів в кожному та додали ще 5 святкових днів. З тих часів, а пройшло відтоді більш як п’ять тисяч років, рік має 365 днів. Тоді ж вони винайшли водяні годинники (так звані клепсидри) та спеціальні сонячні обеліски, по руху тіні від яких можна було вести облік часу.
     В іншій країні, що звалась Месопотамія – не питайте де це, – не відповім, бо не знаю, – годину поділили на 60 хвилин, а хвилину – на 60 секунд. Чому саме на 60 – не можу пояснити: це якось пов’язано з їх системою відліку.
     В далеких Китаї, де живуть люди з жовтим обличчям, Індії, де люди мають шкіру коричневого кольору, та в неіснуючій нині країні народу майя, якого вже давно-давно як нема, розробили точні місячно-сонячні календарі, поєднали облік часу з філософією і космогонією (так називається система поглядів про устрій всесвіту. Сава колись про це розповідала). Почали будувати астрономічні обсерваторії, щоб спостерігати за рухом небесних світил.
     Вже ближче до наших часів такі собі Греки та Римляни стандартизували облік часу. Перші з них розробили астрономічні таблиці, а вчені стародавнього Риму створили календар, який назвали на честь свого імператора юліанським. Рік в ньому складався з 365 днів. Щоб календар правильно працював їм довелося додати в нього особливий так званий високосний рік. Це кожен четвертий в якомусь сенсі коригувальний рік, який містить 366 днів.