ГЛАВА V. Пустельні пристрасті, або про те, як Тритон Джина врятував

(Розповідь Черепахи)

     – Був та й досі є у мене добрий знайомий на ім'я Тритон. Він мене по-дружньому називає Торті – ну, як і ви, – а я його – Триті. Він відомий спортсмен та мандрівник. Гадаю, ви про нього чули. Ще ні? – пусте.
     Так от, цей мій приятель захоплюється – принаймні раніше, не знаю, як зараз… – усілякими, як він їх називає, екстремальними випробуваннями. А ще йогою, самопізнанням, медитацією та іншою такою ж корисною нісенітницею. Власне на цьому підґрунті ми свого часу познайомилися й потоваришували.
     – ???
     – Ні, ні… Я не про випробування. Я про інше.
     Так от. Якийсь час Триті виховував у собі надзвичайні якості виживання. Наприклад, він міг довго перебувати під водою, витримував високі та низькі температури, міг довго не спати, не пити й не їсти. За той час, що ми тісно спілкувалися, Тритон встиг побувати на найвищій вершині світу (не знаю, що він мав на увазі, може, пагорб, що за лісом), в одиночку здолав океан на малесенькому човні (океан – це велика неправильної форми блакитна пляма на мапі).
     Не питайте, як це. Сама не розумію. Переплисти нашу річку, чи озеро, що нижче за течією, – я розумію. Але як це можливо відносно намальованій на аркуші паперу плямі?.. Втім я йому довіряю. Якщо каже – значить так і було.
     Востаннє, коли ми бачились, він готувався наодинці перетнути пустелю. Ось там ця історія, яку я хочу вам розповісти, і трапилась.
     – Пустелю, а це що?
     – Як тобі пояснити? Це також пляма на мапі, але не синього, а жовтого кольору. Триті якось показав мені таку мапу, ткнув пальцем у місце, де майже все було зафарбовано жовтим, і наголосив, що це найвеличніша пустеля у світі. От і все.
     З його подальших пояснень я зрозуміла, що пустеля це не тільки щось намальоване на карті, а десь дійсно існуюче місце, де від краю до краю немає нічого, окрім піску. Взагалі нічого! Жах! Ані трави, ані дерев, ані річки або озерця. Ні скель, ні каміння, ні жалюгідного болітця, нічого – лише пісок. 
     – Тобто, як на нашому пляжі? – проявив обізнаність Їжачок.
     – Напевно. Але, як я зрозуміла, набагато-набагато більше.
     Втім іноді там все ж трапляються рослини. Але й вони настільки дивні, що майже й не рослини. Є, наприклад, повністю вкриті твердими як кість колючками (при цьому Черепаха подивилась на Їжачка). Вони називаються кактуси. А інші зовсім непоказні, але їх коріння сягає на десятки метрів вглиб у землю в пошуках вологи. А самі вони настільки міцні, що їх неможливо зламати. У землю – це я фігурально, бо ніякої землі, до якої ми тут, у лісі, звикли, там немає, – лише пісок.
     І піску цього там така сила силенна, що він утворює цілі гори. Називаються ці гори барханами. А вітер там такої сили, що здатний ці гори переміщати з місця на місце. Це не якийсь там завалящий вітерець, а Вітер. Тому у нього також є назва: самум.
     А ще там майже немає води – тож через це, спеку, піски та вітер нічого й не росте. Втім деінде в пустелі зустрічаються дивовижні місця, в яких незрозуміло звідки взялась і чомусь не випаровується вода. Ці місця називаються оазами. Там ростуть небачені дерева з величезним листям і дивними плодами, що виростають розміром більше за нашого Богдана, коли він згортається в кулю і виставляє голки. В тих плодах знаходиться рідина, яка нагадує молоко. Називають ці дерева пальмами.    

     Подорожуючи тими краями треба напевно знати, де знаходяться ці оази, щоб встигнути поповнити запас води. Бо інакше – смерть.
     Важко повірити, але в пустелі майже ніколи не буває дощів. Сонце, яке смажить цілий день, так розжарює пісок, що на нього неможливо ступити. І сховатися від сонця теж ніде, бо немає тіні. Хіба що тільки від тебе самого. А як сховаєшся у власній тіні?
     Вночі ж, навпаки, земля чомусь так замерзає, що якби там була вода, вона перетворилася б на кригу, як у нас узимку. І так щодня.

     Друзі слухали Черепаху з відкритими ротами. А вона так все живописала, наче сама там була.
     – Хіба таке можливе? – з жахом у голосі запитав Їжачок.
     – І це ще не все, – захоплено продовжила Черепаха. – Там і зі звірів постійно ніхто не живе. Бо не може. Зрідка забігають лисиці та вовки з прикордонних територій. І тільки дивні повільні гіганти з одним або двома горбами – тільки уявіть таке – дозволяють собі перетинати ці непривітні безмежні простори. Втім, не за власним бажанням. Їх примушують до того висушені й коричневі від спеки та сонця люди, яких називають бедуїни. 
     – А, так люди там все ж є? – перепитала Сова.
     – А де їх немає… Слухайте далі.
     – Називаються ці дивні звірі верблюдами. Тритон пояснював, що нібито в своїх горбах вони запасають воду (як таке може бути?), і тому можуть багато днів взагалі не пити. Й не їсти також. А ще в них широченні ступні (Триті казав, що вони ширші, ніж мій панцир), тому ці гіганти не тонуть у піску, а, навпаки, легко ним ходять і навіть бігають.
     Бедуїни вантажать на них запаси води та їжі, інший скарб для життя або торгівлі, збирають в ланцюг, який називається караваном, і ведуть від оази до оази, поки не дістануться кінцевої мети. Від спеки та холоду верблюдів захищає густа коричнево-рудувата шерсть.

     Сава з Їжачком у захваті слухали дивну розповідь. А Черепаха вела далі.
     – Як бачите, жахливі місця. Але й це ще не все. В цих безкрайніх покинутих Богом пустелях живуть джини. Це злі чи добрі духи, які можуть набувати будь-якої форми.
     – На кшталт нашого Лісового Бога?
     – Якби Він тебе почув, то образився б. Звісно ж ні. Дух Лісу – це Бог річок, озер, степів, лісів. Бог всього живого. А ці – породження вогню, тому їм до вподоби таке моторошне, спекотне та мертве місце.
     Злі джини, а саме вони зустрічаються найчастіше, тішяться насланням на випадкових мандрівників хвороби та божевілля; їм до вподоби морочити їх та збивати зі шляху. А ще бувають такі, що намагаються заволодіти тілом і душею мандрівника. Їх називають шайтанами. Їхнє улюблене заняття – пообіцяти виконання бажань, схилити до поганих вчинків, а в результаті – підступно обдурити й позбавити всього.
     Добрі джини – вони майже не трапляються – можуть, навпаки, вивести до оази, показати, де зберігаються скарби, вилікувати від недуги. Але зустріч з ними настільки малоймовірна, що такі історії вже давно перетворилися на місцеві легенди. Зі слів Триті, їх давно-давно ніхто не зустрічав.
     – І чому так, – кудись у простір звернулась стара рептилія, – поганого усюди і шукати не треба, а от доброго – зась.
     – Особливістю всіх джинів, – продовжила вона розповідь, –  є те, що вони вміють дуже швидко переміщатися в просторі. Як правило, усі вони – могутні чаклуни. Тому краще з ними не зустрічатися.
     Втім й у них є слабке місце: якщо мандрівник якимось дивом дізнається ім'я джина, то отримує над ним владу – джин стає його рабом. Тому ці духи ретельно приховують свої імена і завжди намагаються зустрічного ввести в оману. У цьому їхня сутність.
     Загалом, моторошне та небезпечне місце. І ось саме його Триті вирішив перетнути. Наодинці.