Їжачок, Кріт І Золота рибка

(ще дещо про здійснення бажань)

     Наступного разу друзі зустрілися у Богдана десь у середині вересня. Погода все ще трималася чудова: з того часу, як закінчилося літо, ще не було жодного холодного дня.
     І цей день не був винятком. Якби не ранні сутінки, суєта перелітних птахів, які вже почали збиратися в зграї, червоні ягоди на кущах і дозрілі овочі на грядках, можна було б подумати, що літо триває.

     В один із таких днів Їжачок запросив своїх нерозлучних друзів Черепаху та Сову до обіду. Як і завжди, він накрив стіл на веранді, виставивши на нього дари осінньої природи. У глечику він приніс охолоджений у льосі морс, який так полюбляла Сава.
     Та, як завжди, розмістилась на канапці, яку Богдан передбачливо встановив на сонці, і прикрила повіки. Стара рептилія приготувалась насолоджуватись теплом останніх днів літа, що вже минуло.
– Ну як, ти вже готова гуляти? – звернувся до неї Богдан (під гулянням Черепахи в їхній компанії мали на увазі сон). – Не захоплюйся.

     Черепаха миролюбно похитала головою: вона вже давно звикла до цього жарту і не ображалась. Їй навіть лестило, що жарт вигадали спеціально для неї.

– А я вчора зустріла містера Журавля, – незрозуміло чому сказала Сова. – Він вже збирає зграю. Планує вилетіти раніше. Чомусь Журавель вважає, що ця зима буде ранньою та холодною.

     Сава зробила невелику паузу, чекаючи на реакцію. Такої не було. Тому вона продовжила:
– Кликав мене з собою…
     Зазначила вона і несподівано засміялась. Зрозумівши жарт, Їжачок теж посміхнувся.
– А тобі б тільки помандрувати, – підхопив він. – Сиди вже вдома. Досить подорожей.
– Нічого ти не розумієш…, – мрійливо відповіла Сава, – теплі краї – це таке…

     Вона махнула крилом в бік Їжачка та ще раз розсміялась.
– Ну от, друзі, - якось роздумливо промовив той, дивлячись на Сову, – ми знову разом…
– Разом, але не всі. – Відкликнулась Сова. – Давно нічого не чула про нашого колишнього друга Крота; де він, що він? Пам’ятаєте, як ми його від затоплення спасали?
– А от я його якраз нещодавно бачив, – відреагував Їжак (він не зовсім зрозумів, до чого ту Кріт, який вже давно відбився від їх кампанії, але уточнювати не став). – Ми з ним навіть на рибалку ходили.
– ?
– Стривай, зараз все розповім. До речі, цікава вийшла історія.

     Їжачок підвівся, підлив морсу в склянку Сови і свою (у Черепахи було повно – вона заснула ще до того, як спробувала напій) і приготувався розповідати.
– Торті, ти з нами?

Але та вже «гуляла». Ласкаве осіннє сонце зробило свою справу.
– Ну гаразд. Тоді ти слухай, – звернувся Богдан до подруги і почав розповідь.

Розповідь Богдана

– Був я минулого тижня по справах у мерії. Майже годину чекав прийому, але, зрештою, питання вирішив. Терпіти не можу це місце. Бюрократи.
     І от, виходжу я з приймальні, я на зустріч йде, хто би ти думала? Саме так, наш Кріт. Спершу я його не впізнав. Він був в дорогому костюмі, з під якого відстовбурчувало чималих розмірів черевце. Його очі прикривали зелені окуляри в непростій оправі; в одній руці він тримав палицю з блискучою рукояттю і набалдашником з якогось рідкісного каменю, а в іншій – якийсь дивний прилад для комунікацій. Зараз такі от тільки увійшли в моду. Ще один такий самий, тільки золотого кольору, виглядав з кишені його жилетки. На голові Крота був капелюх, який він і не подумав зняти, а на плечі накинуте елегантного пошиву пальто (навіщо воно йому? На вулиці ж тепло..., та й хутро в нього, як я пам’ятаю, хоч куди).
     Секретарка, в приймальні якої я так довго просидів, несподівано жваво підскочила і кинулась назустріч Кроту.
– Рада вас бачити, містер Кріт, – улесливо привітала вона нашого старого приятеля (це був точно він!). – Пан мер чекає на Вас.

     Не відповівши і не глядячи в її сторону, Кріт передав їй капелюха і тростину і ступив у бік кабінету мера. І тут він помітив мене (або вдав, що це трапилось саме зараз):
– А Богдан, радий тебе бачити. Скільки років…, – досить щиро, як мені здалось, вигукнув він. – Зачекай мене тут, я скоро…

     І, не чекаючи на відповідь, зайшов до кабінету мера. Схоже, мої плани на цей день його аж ніяк не цікавили. Втім, я залишився.
     Секретарка благоговійно зачинила за ним двері. Потім вона повернулась на своє місце, поправила зачіску, яка і без того була бездоганною, і з цікавістю подивилась на мене (наче побачила вперше):
– О, так ви знайомі! Може кави чи чаю?

     Я відмовився. А вона й не наполягала.
     Аудієнція справді тривала недовго. Незабаром двері кабінету відчинились і в них виникла постать Крота. Слідом, як мені здалося, на ципках дріботів мер. Невдоволено глянувши на мене та секретарку, він провів нашого приятеля до виходу з приймальні.
– Дуже радий, дуже радий, – весь час повторював він, намагаючись зазирнути в очі Кроту (зрозуміло, що за темним склом нічого не можна було розібрати). – Сподіваюсь наше питання вирішиться як треба...

     Нічого не відповівши, і навіть не глянувши у бік чиновника, Кріт прийняв з рук секретарки тростину і капелюх і вийшов із приймальні.
– Ходімо, – мимохідь кинув він мені.

     Коли ми вийшли надвір до Крота негайно підкотив велетенських розмірів чорний позашляховик.

     З нього вистрибнула непримітна постать у дивному службовому кашкеті з кокардою і відчинила перед Кротом задні двері. Потім водій звідкись дістав невелику розсувну драбинку і встановив її в отвір дверей (позашляховик був настільки високий, що без додаткових сходів Кроту важко було піднятися).
     Кріт прихильно кивнув і закурив якусь напрочуд тонку ароматну темно-коричневого кольору сигарету.
– Я й не знав, що ти куриш, – зауважив я.
– Я і не курю: статус зобов'язує, – незрозуміло відповів він.
– Що це за статус такий, що ти не бажаєш палити, а мусиш?
– Ти справді не розумієш, чи приколюєшся?
– А що таке «приколюєшся»?
– Ну, глухомань…, – Кріт вперше уважно глянув на мене поверх окулярів.  – Звиняй, Богдане, справи. Ти взагалі як? Поїхали до мене, побалакаємо. Завдяки вашому дурнуватому Опосуму у мене зненацька з'явився вільний час (я зрозумів, що під опосумом він розуміє нашого мера, хоча насправді той був бобром).
– А я якраз хотів запросити тебе до себе…
– Ні, це виключено, – не дослухавши відкинув він мою пропозицію, – у мене надвечір зустріч з потрібними..., ну, потрібними..., ти ж розумієш.
– Послухай, – несподівано для себе запропонував я, – справи нікуди не подінуться, а ми он скільки не бачились. А чого б нам завтра зранку не кинути все і піти на рибалку? Там і поговоримо.
– Піти?! – З жахом у голосі відгукнувся він. – Це як? Ще й на рибалку. Ти ж знаєш моє ставлення до води! І до ходьби також…
– Ну, не підемо – з’їздимо. І ніби на рибалку, – почав виправдовуватись я. – Я знаю одне дивне місце біля заплави. Говорять, там зустрічали Золоту рибку, яка виконує бажання. Раптом пощастить… А ні – так просто посидимо, побалакаємо.
– Гаразд, хай буде риболовля. – Несподівано погодився Кріт. – Ти там приготуй, що треба, а я подбаю про інше. Якщо після сьогоднішнього буду у формі – поїдемо.
– А ти жартівник, – несподівано він променисте посміхнувся, – знаю я цих «золотих рибок», що виконують бажання! Ти де живеш? Втім, не важливо. Поясни шоферу. Завтра до шостої я в тебе.