ГЛАВА ІV. Кріт на рибалці (чи варто ловити Золоту рибку)

(ще дещо про здійснення бажань)

     Наступного разу друзі зустрілися у Богдана десь у середині вересня. Погода все ще трималася чудова: з того часу, як закінчилось літо, ще не було жодного холодного дня.
     І цей день не став винятком. Якби не ранні сутінки, суєта перелітних птахів, які вже почали збиратися в зграї, червоні ягоди на кущах і дозрілі овочі на грядках, можна було б подумати, що літо все ще триває.

     Саме в такий день Їжачок запросив своїх стародавніх друзів Черепаху та Сову до обіду. Як і завжди, він накрив стіл на веранді, виставивши на нього кращі дари осінньої природи. У глечику він приніс охолоджений у льосі морс, який так полюбляла Черепаха.
     Та, як завжди, розмістилась на канапці, яку Богдан передбачливо встановив ближче до перильця в місці, куди потрапляли промені, як не кажи, але по осінньому низького сонця, і прикрила повіки. Стара рептилія приготувалась насолоджуватись теплом останніх днів літа, що вже минуло.

   – Ну як, ти вже готова гуляти? – звернувся до неї Богдан (під гулянням Черепахи в їхній компанії мали на увазі сон). – Не захоплюйся.

     Черепаха миролюбно похитала головою: вона вже давно звикла до цього жарту і не ображалась. Їй навіть лестило, що жарт вигадали спеціально для неї.

   – А я учора зустріла містера Журавля, – незрозуміло чому сказала Сова. – Він вже збирає зграю. Планує вилетіти раніше. Чомусь Журавель вважає, що ця зима буде ранньою та холодною.

     Сава зробила невеличку паузу очікуючи на реакцію. Такої не було. Тому вона продовжила:
   – Кликав мене з собою…
     Несподівано вона засміялась. Зрозумівши жарт, Їжачок теж посміхнувся.
   – А тобі б тільки помандрувати, – підхопив він. – Сиди вже вдома. Досить подорожей.
   – Нічого ти не розумієш… – мрійливо відповіла Сава, – теплі краї – це таке…

     Вона махнула крилом в бік Їжачка та ще раз розсміялась.
   – Ну от, друзі, - якось роздумливо промовив той, дивлячись на Сову, – ми знову разом…
   – Не люблю зиму… – дещо невпопад додав він, – але що поробиш. Ти щось сказала? – звернувся він до Сови.
   – Я кажу, що разом, але не всі, – відкликнулась Сова. – Давно нічого не чула про нашого, напевно вже колишнього, друга Крота; де він, що він? Пам’ятаєте, як ми його від затоплення рятували?
   – Таке забудеш… До речі, я його якраз нещодавно бачив, – відреагував Їжак (він не зовсім зрозумів, до чого тут Кріт, який вже давно відбився від їх кампанії, але уточнювати не став). – Ми з ним навіть на рибалку ходили.
   – Ти рибалиш? Не чула досі… Так що з Кротом? Мені цікаво.
   – Стривай, зараз все розповім. До речі, дійсно цікава вийшла історія.

     Їжачок підвівся, підлив морсу в склянку Сови і свою (у Черепахи було повно – вона заснула ще до того, як спробувала напій) і приготувався розповідати.
   – Торті, ти з нами?

   Але та вже на всю «гуляла». Ласкаве осіннє сонце зробило свою справу.
   – Ну гаразд. Тоді ти слухай, – звернувся Богдан до подруги і почав розповідь.

   Розповідь Богдана

   – Був я минулого тижня по справах у мерії. Майже годину чекав прийому, але, зрештою, питання вирішив. Терпіти не можу це місце. Бюрократи.
     Так от, виходжу я з приймальні, а на зустріч йде, хто би ти думала? Саме так, наш Кріт. Спершу я його не впізнав. Він був в дорогому костюмі, з під якого відстовбурчувало чималих розмірів черевце. Його очі прикривали зелені окуляри в непростій оправі; в одній руці він тримав палицю з блискучою рукояттю і набалдашником з якогось рідкісного каменю, а в іншій – якийсь дивний прилад для комунікації. Я таких ще не бачив. Вони от тільки увійшли в моду. Ще один такий самий, але золотого кольору, виглядав з кишені його жилетки. На голові Крота був капелюх, який він і не подумав зняти, а на плечі накинуте елегантного крою пальто (навіщо воно йому? На вулиці ж тепло..., та й хутро в нього, як я пам’ятаю, хоч куди).
     Секретарка, в приймальні якої я так довго просидів, несподівано жваво підскочила і кинулась назустріч Кроту.
   – Рада вас бачити, містер Кріт, – улесливо привітала вона нашого старого приятеля (це був точно він!). – Пан мер чекає на Вас.

     Проігнорувавши привітання й не глядячи в її бік, Кріт передав секретарці капелюха і тростину і ступив у бік кабінету мера. І тут він помітив мене (або вдав, що це трапилось саме зараз):
   – О, Богдан, яка несподіванка!.. Радий тебе бачити. Скільки років… – досить щиро, як мені здалося, вигукнув він. – Зачекай мене тут, я скоро…

     І, не чекаючи на відповідь, зайшов до кабінету мера. Схоже, мої плани на цей день його аж ніяк не цікавили. Втім, я залишився.
     Секретарка благоговійно зачинила за ним двері, повернулась на своє місце, поправила зачіску, яка і без того була бездоганною, і з цікавістю подивилась на мене (наче побачила вперше):
   – О, так ви знайомі! Може кави чи чаю?

     Я відмовився. А вона й не наполягала.
     Аудієнція справді тривала недовго. Незабаром двері кабінету відчинились і в них виникла постать Крота. Слідом, як мені здалося, на ципках дріботів мер. Невдоволено глянувши на мене та секретарку, він провів нашого приятеля до виходу з приймальні.
– Дуже радий, дуже радий, – весь час повторював він, намагаючись зазирнути в очі Кроту (зрозуміло, що за темним склом нічого не можна було розібрати). – Сподіваюсь наше питання вирішиться як треба...

     Нічого не відповівши, і навіть не глянувши у бік чиновника, Кріт прийняв з рук секретарки тростину і капелюх і вийшов із приймальні.
   – Ходімо, – мимохідь кинув він мені.

     Коли ми вийшли надвір до Крота негайно підкотив велетенських розмірів чорний позашляховик.