(про здійснення бажань)
– Друзі, ви цього не знаєте, – розпочав Богдан свою розповідь, – але коли ми розлучилися на краю лісу, і я подався до храму Лісового Бога, незабаром мене наздогнав відомий в нашій місцині кабанчик на ім'я Піггі. Ви, напевно, також чули про нього – та ще свиня.
– Привіт, Їжачок, – ошелешив він мене. – А я знаю, куди ти йдеш.
– Я теж знаю, – не надто чемно відповів я, даючи зрозуміти, що його кампанія мені зараз ні до чого.
Схоже, натяк він не зрозумів, бо відразу заявив, що хоче йти зі мною.
– Піггі, – лагідно звернувся я до нього, – йди, куди йшов. Бо якщо ти знаєш, куди прямую я, то повинен розуміти ось що. Те, чого ти очікуєш від зустрічі з Духом Лісу, може справдитися лише у випадку, якщо твоє бажання, точніше його здійснення, дорожче для тебе, ніж саме життя (насправді Богдан не був упевнений, що його бажання саме таке, тому дещо нервував). Ти це розумієш? І взагалі… навіщо тобі це?
Не певен, що до нього дійшло, про що я, тим не менш він наполягав на своєму.
– У мене є таке бажання, але я не розумію…
– А я про що, – зупинив його я. – Тому… Втім, гаразд, твоя воля: бажаєш йти зі мною –йдемо. У такій подорожі супутник зайвим не буде. Тільки не відволікай мене своєю балаканиною: мені треба зосередитися.
– Звичайно – звичайно! – погодився кабанчик. – Щоб я? Та ніколи.
І безтурботно потрусив коло мене.
Якийсь час він дійсно мовчки йшов поруч, але невдовзі вочевидь почав нудьгувати. Він відбіг уперед і затіяв голосно копирсатися в якихось кущах; потім відстав; потім з'явився ліворуч – там він погнався за зграєю розбуджених куріпок. Загалом він дратував мене дедалі більше. Я вже зібрався відправити назад, як раптом ми вийшли на дуже дивну галявину.
Дивною вона була вже тому, що, скільки я мешкаю в Лісі, а про неї ніколи не чув. А ви знаєте: де тільки я не подорожував.
В центрі галявини панував гігантський дуб (навіть важко уявити, скільки йому років). Він був не просто величезний, а величний. Крона неймовірного Дерева була так високо, що здавалося, впирається в небо. А може, навпаки, небо тримається на ній. Так чи інакше, але мені не вдалося настільки задерти голову, щоб її побачити.
Яскраве світло повного місяця, що весь час освітлював наш шлях, зовсім не пробивалося крізь густе сплетіння гілок і листя, так що під деревом на відстані не більш сотні кроків довгоногого містера Журавля панувала майже повна темрява.
Простір під Деревом був вільний від будь-якої рослинності: ні звичних нам кущів, ні трави, ні квітки, що випадково виросла. Нічого! Лише гола земля!
І тільки жовті боки чималих жолудів, що слабо поблискували в хисткому світлі, нагадували армію напрочуд однакових жуків у мідних обладунках, що готуються до походу. Дуже, скажу я вам, дивне і… страшне місце.
Як зачарований я мовчки стояв і дивився на неймовірну галявину.
– Піггі, – тихенько покликав я, – нумо обійдемо це місце, мені тут моторошно.
Але було запізно. Неслухняний і сповнений дурної енергії звір вже копирсався поблизу величезного стовбура. Він почав жадібно пожирати жолуді. Потім, мабуть від задоволення, мерзенна тварина прийнялася підкопувати коріння дерева, що виходили на поверхню, діючи п'ятачком і вже підрослими іклами, як мотикою. Потім він почав терзати коріння зубами, домагаючись, щоб із нього пішов сік. Це було мерзенно і водночас безглуздо.
– Навіщо ти це робиш? Облиш негайно! – звернувся я до огидної тварини. – Дереву ж боляче.
Але марно – у відповідь чувся лише чавкіт та хрускіт роздираної деревини.
– Як може вікове дерево, що позбулося усіх суперників на сотні кроків навкруги, дозволяти якомусь мерзенному невігласу так із собою поводитися? – думав я. – До чого вся ця міць, якщо будь-який негідник запросто може над нею поглумитись? Щось тут не так…
Я стояв, не знаючи, що робити, а з моїх очей капали сльози.
– Не хвилюйся, мій юний заступник, – раптом почулося мені чи-то в голові, чи-то в кроні могутнього дерева, – все це вже було, і все це ще буде. Запитай себе, де всі мої кривдники? А їх було чимало. Пам'ять про них, як і кістки, розвіяло вітрами. А я стою. Так само могутній і величний. Не свари їх. Вони, короткоживучі, не знають, що творять.
Зізнаюсь, часом мені здається, що їх втручання навіть йде мені на користь. Бадьорить і змушує соки текти швидше.
До речі, я знаю, куди і з чим ти йдеш. Ти прийняв складне рішення. А правильне воно, чи ні, залежить лише від тебе. Успіхів тобі. А про мене не турбуйся. Чи багато ти звертаєш уваги на мошку, що в'ється навколо тебе...
– Що ж це робиться, – подумав я, – кого не зустріну – всі знають, куди я йду…
І добре, якщо мошка одна..., – я з огидою подивився на «мошку», що продовжувала бешкетувати на галявині.
Чомусь мені здалося, що дуб вловив цю думку.

– Дякую за підтримку, Величний, і пробач. Але ми підемо далі. Може, ще побачимось.
– По-ба-чи-мось... – прошелестіло десь високо-високо над головою.
А в цей самий час мій огидний супутник, задовольнивши свій неабиякий апетит, завалився на спину і став ворочатись серед жолудів. При цьому він голосно хрюкав і верещав від задоволення, а з його пащі текла жовта слина з рештками жолудів. Чесне слово, більш мерзенної вистави я в житті не бачив.
– Піґґі, нікчемна ти істота, пішли, – обурився я. – Нам треба поспішати. До опівночі залишилось зовсім мало.
– Відчепись, Їжачку, – фамільярно відгукнувся той, навіть не подумавши наблизитися, – шкутильгай далі сам. А я лишаюся!
– Як це лишаєшся!? А як же мрія? – від подиву мені здалося, що власна щелепа ледь не впала до землі.
– Розумний-то ти розумний, а дурний, – зневажливо відповів кабан. – Хіба ти не бачиш, що моя вже збулась. Саме про це я й хотів просити у Лісового Бога. Тепер у мене є все, про що я мріяв! Що ще потрібно для щасливого життя? Ще й йти нікуди не треба…. Старому привіт від мене, може колись його відвідаю.
– Оце все бажання? – розгублено перепитав я.
– Ну, так. А з чого ти взяв, що твоє бажання цінніше за моє? Це не тобі вирішувати. Я і мої родичі – а в мене їх багато – вважаємо, що якщо в тебе чогось вдосталь – користуйся. Якщо замало – спробуй здобути більше. Не можеш – попроси у того, у кого є. І тоді твоє життя буде щасливим.
Нам не зрозуміле оце твоє копирсання в собі. Більшість з нас мають тебе за дурника. А мені – байдуже, адже це твоя справа. Кажуть, у тебе якесь надзвичайно гарне хутро. Мені і це паралельно, бо немає нічого краще за щетину. Хоча, з іншого боку, якщо тобі дано – користайся на повну. Навіщо жувати соплі? Насолоджуйся! Чого ще прагнути від життя?