Жабка Белла та дивне парі

     Ну що, друзі, скучили за новими історіями про Їжачка (він вже давно не Їжачок, а шановний пан Їжак) Богдана, непосидючу Сову на ім’я Сава, мудру Черепаху та працелюбного Крота? Скажу чесно, вони скучили за вами також. Тому я із задоволенням поділюся з вами новими історіями, що сталися з ними з тих пір, як Богдан цілком занурився в нове життя.

     Отже, слухайте.

♦

– А поб'ємось об заклад, що ти з відкритими очима не зробиш те, що я зроблю із закритими, – несподівано промовила Черепаха.

     Вона лежала на круглому плетеному килимку, який передбачливо постелив для неї гостинний господар, і насолоджувалась ніжним теплом одного з перших днів осені. Було по-літньому тепло, але в природі все ж відчувалось щось, що нагадувало про близькість дощів, холодів та інших «радощів» майбутньої зими. Тому ці останні теплі дні були щемляче дорогі друзям. Було шкода їх втрачати. От вони і зібралися цього суботнього дня у гостинного Їжачка щоб, може в останнє в цьому році, погрітися на сонечку, посмакувати морсу, який так добре вмів готувати хазяїн, та, як то кажуть, поточити ляси.
     Не було лише Крота, але про нього пізніше.

     Навколо все ніби завмерло: ні вітерця, ні звуку. Зрідка повітря прорізали слюдяними крилами величезні бабки, які полювали на мошок, що, через тепло, повилізали із своїх схованок. Але відбувалося це так швидко, що зовсім не відволікало рептилію від споглядання і роздумів.

– Це ти мені? – перервала неспішну течію думок Черепахи Сова на ім'я Сава, яка дрімала на перилах сходів, що вели на веранду.
– Ні, звісно ні… – не відразу відгукнулася Черепаха, – це, так би мовити, думки вголос. Згадала одну смішну історію.
– З історією ти постривай. Нехай, нарешті, вгамується наш гостинний господар. Тоді й розкажеш.

     Ця дивна розмова відбувалась на невеличкому відкритому лужку біля веранди Богдана. Спершу хазяїн планував посидіти власно на веранді (як вони зазвичай робили), куди він і запросив друзів з нагоди закінчення літа. Але тим закортіло погрітися на сонечку. Тому Богдан виніс на галявинку невеликий круглий столик, килимок для Черепахи і крісло з ротангу на спинці якого зазвичай відпочивала Сава.
     Сам Богдан полюбляв сидіти в кріслі–гойдалці. Вмоститися в ньому з книжкою в руках було його улюбленим заняттям. Він накривав коліна картатим пледом, брав книгу і незабаром уже мирно над нею похропував. Це були найкращі хвилини в його житті.
     Нажаль крісло було занадто великим та громіздким, тому Їжачок не став витягати його назовні.

– Саво, уступиш своє крісло? – звернувся Богдан до Сови, коли та прилетіла і почала влаштовуватися на спинці.
– Що поробиш…, – сумним голосом відповіла подруга і обидва розсміялися.

     Гості зайняли свої місця біля столу, а Їжачок із словами: «я за хвилину…» зник у будинку. 
     Хвилина пройшла. Потім ще п’ять, і десять, а господаря все не було і не було. Черепаха, пригрівшись, мирно дрімала, час від часу смикаючи лапою. А Сава все більше нервувала: за своєю вдачею вона не могла довго всидіти без діла.
– Богдане, ти скоро!? – несподівано гидким голосом нарешті вигукнула вона. – Ми вже втомилися на тебе чекати.
– Та йду вже, йду, – долинуло звідкись із глибини будинку.

     Незабаром той дійсно з'явився. Він тримав у лапах велику тацю, на якій стояли три чайні чашки, стопка блюдець з ложечками, невелика піала з суничним варенням, ще одна піала з якимись коричневими довгастої форми бобами, і великий пучок салату. Знайшлось на підносі місце і тендітній вазі з жовтими квітами (Їжачку подобався жовтий колір), і тарілці з якимись апетитними на вигляд ласощами. Все це Богдан розклав на столі. Піалу з бобами він поставив ближче до Сови, а листя салату склав на блюдці поруч із Черепахою.
– Не лайтеся, я зараз. Тільки принесу чайник, – щойно впоравшись бовкнув Їжачок і знов зник у хаті. За хвилину він з'явився з великим фарфоровим чайником, з якого зосереджено налив чай ​​собі і Сові. Черепаха поки що відмовилась. Після він поставив чайник на стіл і, нарешті, зайняв своє місце у кріслі.

– А морс буде? – безтурботно поцікавилась Сава.
– Забув! – Вигукнув Богдан, ляснув себе лапою по лобі і націлився знов бігти до будинку.
– Облиш! – зупинила його Сава. – Потерплю я… Потерплю. Сідай вже… Хоча морс в тебе відмінний…
– Знущаєшся, чи що?.. – Їжачок зібрався було образитись, але, побачивши хитрувату посмішку Сови, зрозумів, що так воно і є. Він показав їй кулак і ласкаво промовив:
– Пригощайтеся, друзі. На жаль літо, які ми всі так полюбляємо, добігло кінця. Тому, хто зна, коли ще випаде такий чудовий день?
– А тобі, Сава, – він з натяком подивився на подругу, – я приготував сюрприз – твій улюблений псячий корм. Як ти можеш його їсти? Я спробував – гидота. Втім, наш спільний приятель з-за річки наполіг, щоб я обов’язково його для тебе приготував.
     Черепахо, ти пробувала собачий корм?
– Ні. Але мені все одно, що їсти. А ось за листя салату дякую. Давно не смакувала.

     З кормом вийшла от яка історія. Якось Сава навідалась до свого приятеля Папуги, який жив разом з людьми в будинку, що за річкою. Якщо пам'ятаєте, мешкав там не лише папуга, а й велетенський пес англійської породи на ім'я Бог. І ось Папуга одного разу злямзив у того кілька зерняток корму, що був для пса на кшталт ласощів, і приховав їх у клітці. Навіщо – він не знав, бо корм, а він його, звичайно ж, скуштував, йому не сподобався.
     І от коли Сова в черговий раз завітала до нього в гості, Папуга пригостив її горошиною корму зі словами:
– Ну скажи, як можна отаке їсти? – і з огидою сплюнув.
– А можна ще одну? – попросила подруга, підлабузо дивлячись на птаха. – Щось не розкуштувала…
– Як хочеш, – з подивом відповів господар, – бери хоч усі.
     І висипав перед Савою все, що в нього було.
– Дивна їжа! – вигукнула Сова.  – Де ти її узяв? Ти питаєш, як таке можна їсти? А ось так!
   І, не роздумуючи, покидала до рота одну бубку за іншою.