Їжачок і Борсук

(із судової практики)

     Того ж дня Їжачок і Черепаха, проходячи повз ратушу, наштовхнулися на старого пана Ворона. На ньому була перука з білого завитого колечками волосся і суддівська мантія. Він поважно походжував біля сходів і раз у раз поглядав на годинник на блискучому ланцюжку, що іншим краєм ховався десь під мантією. Виглядало це вкрай солідно.

– Напевно це суддя, – чомусь пошепки промовила Черепаха, з повагою дивлячись на чопорного птаха.
– Напевно, – легковажно відповів Їжачок, – а який в нього набундючений вигляд… 
– Як ти можеш? – зупинила приятеля Черепаха. – Це ж суддя! А хто може бути поважнішим за суддю?.

     Спочатку Богдан хотів просто відмахнутись від зауваження, але потім, начебто щось згадавши, раптом вигукнув:
– А хіба ти не пам’ятаєш, що свого часу я також був суддею?

     Від несподіванки Черепаха, що і без того ледве повзла, зовсім зупинилась.
– Як це?! – здивовано вимовила вона. – Ні, не пам’ятаю. Склероз, мабуть.
– Ще й який. – погодився Їжачок,– Але ти не переймайся, проїхали. Було і було. Нічого цікавого.
– І що, ти вирішував, хто правий, хто винуватий? – вела своє здивована рептилія.
– Авжеж. Але ж ти не думай – дійсно нічого цікавого. Ну які в нашому сонному королівстві судові справи? Які тут злочини, коли всюди лише доброзичливі і законослухняні. Тьху.

     Їжачок смикнув плечима і, дещо прискорившись, рушив далі.  Черепаха намагалась не відставати. Аж раптом Богдан зупинився і натхненно вигукнув:
– Втім, ні. Була одна історія. І як я забув…

     Він несподівано розсміявся й розповів подрузі, яка тільки була рада зупинці, от яку історію.

     Неподалік від Кротячої галявини (так це місце стали називати після того, як Крота намагалися втопити) свого часу оселився Борсук. Ні, не той, з яким ми товаришуємо, а інший.
     Цей, про якого я розповідаю, був замкнутим і нетовариським, але досить миролюбним і працьовитим. Він не часто з'являвся в центрі містечка, тому не доставляв жителям жодних проблем.
     Так вийшло, що через деякий час Борсук вирішив одружитися. Він обрав свою майбутню дружину в Новому Лісі, який знаходився через дорогу, і привів її жити до себе.
– Ти, напевно, пам'ятаєш це весілля. Мені було доручено виголосити вітальну промову. Ні?, і це не пам’ятаєш? Так ти ж там була. Однак я відволікся.

     Спочатку життя молодих складалось добре. Принаймні, про них ніхто в селищі не чув. Але незабаром вони стали все частіше і частіше сваритися. Кілька разів дружина Борсука кидала його та поверталась до батьків, кілька разів Борсук виганяв її. Загалом, звичайне сімейне життя. Однак з часом відносини погіршилися.
     Як пізніше стало відомо, ще в з молодих років у Борсучихи була дивна слабкість: вона дуже полюбляла земляну грушу. Навіть не здогадуюсь, звідки це у неї, бо в нашому лісі вона не росте. І сталось так, що одного разу в магазині, тому, що тут, за рогом, вона спробувала вкрасти кілька штук. Але її спіймали. Справа дійшла до суду. Пізніше вона виправдовувалась, що її охопила «якась одержимість» (вона це так називала), а взагалі-то, у всьому безумовно винен її чоловік Борсук.
     Так от, головуючим на цьому суді був ваш покірний слуга (тут Їжачок з несподіваною грацією вклонився Черепасі). Тобто я.Тоді я також перед засіданням надягав перуку і чорну суддівську мантію. Повір, я виглядав не гірше, ніж цей...
     Але слухай далі. В день судового засідання зал суду був переповнений. Не тому, що простий люд був зацікавлений в результаті справи, а тому, що це була найяскравіша публічна подія за останні кілька років.
     Звісно, прийшов і Борсук. Саме через нудьгу. Інакше він добровільно нізащо б не з’явився. Я можу так казати, бо вивчаючи справу, зрозумів, як обвинувачена його «дістала». Отож він із задоволенням взяв би від неї паузу хоча б на кілька днів. Зрозуміло, якби її затримали.

     Справа не була складною, тому, вислухавши обставини та пояснення обвинуваченої, головуючий, тобто я, прийняв таке рішення:

Оскільки обвинувачена викрала 5 одиниць товару (як встановило слідство), то для неї буде справедливим провести 5 діб під вартою. Це послужить хорошим уроком для неї і для інших, схильних до «одержимості».
     Але, оскільки це перший випадок в її житті, і вона розкаялась в цьому неблаговидному вчинку, попередній вирок – суспільно корисні роботи впродовж 5 днів з правом перебувати вдома.
     Громадськість з ентузіазмом сприйняла таке, безумовно, мудре і гуманне рішення. Всі, окрім Борсука. Хоча перша половина мого виступу йому вочевидь сподобалась: він навіть зааплодував. А от друга – схоже ні. Втім я не звернув на це уваги.
     Тим часом глядачі встали і стоячи аплодували мудрому суду. Секретар судового засідання повідомив, що остаточний вирок буде винесений завтра. Сторонам пропонується підготувати додаткові аргументи та докази. А на цей день судове засідання об’являється закритим.

     Наступного дня Суд продовжив слухання. У залі зібралося ще більше глядачів. Головуючий по черзі запрошував до виступу всіх, хто мав що додати. Таких було небагато. Раптом слово попросив Борсук.

– Якщо чесно, – вів далі Богдан, – я думав, що він заперечуватиме моє рішення напередодні і виступить на захист дружини. Скажу чесно, я був не проти пом’якшити вирок, тому з готовністю надав йому слово. От, що з цього вийшло.

     Спочатку Борсук заявив, що повністю згоден з запропонованим підходом до винесення вироку і підтримує рішення суду. Але потім наголосив, що має додаткові докази, які він, як добропорядний громадянин, не може приховувати.

– Докази чого? – із здивуванням перепитав я.
– Ну як… Звісно, її провини! – вигукнув доповідач і ткнув пальцем в бік обвинуваченої.

При цьому він поклав на стіл переді мною щільно упакований пакет з дрібними лісовими горіхами.