ГЛАВА Х. Про те, як Їжачок Борсука судив

(випадок із судової практики)

     Одного дня Їжачок і Черепаха, прогулюючись повз ратушу, наштовхнулися на старого пана Ворона. Виглядав той настільки манірно, що аж кумедно.
     На голові його була перука з білого завитого колечками волосся, поверх якої дещо косо сидів чорного кольору квадратний капелюх. На плечі птаха була накинута також чорна мантія, яка робила його схожим на стару промоклу ворону. Під лівою пахвою він притискав досить товсту теку, яка весь час намагалася вислизнути. Він раз від разу поглядав на чималих розмірів годинник на блискучому ланцюжку, що іншим краєм ховався десь під мантією, при цьому смішно підтикаючи теку ліктем вгору.
     Ворон поважно проходжував біля сходів і час від часу поглядав то на двері ратуші, то на годинник. Виглядало це вкрай солідно й водночас неприродньо.

     – Їжачок, диви, – чомусь пошепки окликнула Богдана Черепаха, з повагою дивлячись на дивного птаха, – напевно це суддя.
     – Напевно, – легковажно відгукнувся Їжачок. – А який в нього набундючений вигляд… 
     – Як ти можеш? – зупинила приятеля рептилія. – Це ж суддя! Хіба може хтось бути поважнішим за суддю?

     Спочатку Богдан хотів просто відмахнутися від зауваження, але потім, начебто щось згадавши, раптом вигукнув:
     – А хіба ти не пам’ятаєш, що свого часу я також був суддею?

     Від несподіванки Черепаха, що й без того ледве повзла, зовсім зупинилася.
     – Як це?! – здивовано вимовила вона. – Ні, не пам’ятаю. Склероз, мабуть.
     – Ще й який, – погодився Їжачок. – Втім ти не переймайся, проїхали. Було й було. Нічого цікавого.
     – І що, ти вирішував, хто правий, хто винуватий? – з шаною в голосі вела своє здивована рептилія.
     – Авжеж вирішував. Ще й як! Але ж ти не думай, – справді нічого цікавого. Ну які в нашому сонному королівстві судові справи? Які тут злочини та суперечки, коли скрізь лише доброзичливі й законослухняні. Тьху.

     Їжачок смикнув плечами і, дещо прискорившись, рушив далі. Черепаха намагалась не відставати.
     Аж раптом Богдан зупинився і натхненно вигукнув:
– Втім, ні. Була одна історія! І як я забув…

     Він несподівано розсміявся, а потім розповів подрузі, яка тільки була рада зупинці, от що.

Розповідь Богдана

     Неподалік від Кротячої галявини (так стали називати це місце після того, як там Крота ледь не втопили) роки три тому оселився Борсук. Ні, не той, з яким ми товаришуємо, а інший.
     Цей, про якого я розповідаю, був замкнутим і нетовариським, але досить миролюбним і працьовитим. Він не часто бував у місті, тому не доставляв жителям жодних проблем. Більшість з них про нього просто не знали.
     Так вийшло, що через деякий час Борсук вирішив одружитися. Він обрав свою майбутню дружину в Новому Лісі – тому, що по той бік дороги, – і привів її жити до себе.
     – Ти, напевно, пам'ятаєш це весілля. Мені було доручено виголосити вітальну промову. Ні?,  не пам’ятаєш?.. Так ти ж там була. Однак я відволікся.

     Спочатку життя молодих складалося добре. Принаймні, про них ніхто в селищі не чув. Але незабаром вони стали все частіше й частіше сваритися. Кілька разів дружина Борсука кидала його й поверталася до батьків, кілька разів Борсук виганяв її. Загалом, звичайне сімейне життя. Однак з часом відносини погіршилися. Аж доки... аж доки не трапилось от що.
     Як пізніше стало відомо, ще в з молодих років у Борсучихи була дивна слабкість: вона дуже полюбляла земляну грушу. Гадки не маю, звідки це у неї, бо в нашому лісі груша не росте. І так сталося, що одного разу в магазин, той, що тут неподалік, за рогом, цю саму земляну грушу завезли. А дружині Борсука заманулося кілька плодів цієї злощасної груші вкрасти. Не можу сказати, навіщо воно їй, тим не менш…
     Але її спіймали. Справа дійшла до суду. Пізніше вона виправдовувалась, що її охопила «якась одержимість» (вона це так називала), а взагалі-то, у всьому безумовно винен її чоловік Борсук.
     Так от, головуючим на цьому суді був ваш покірний слуга (тут Їжачок з несподіваною грацією вклонився Черепасі). Тобто я. Тоді я перед засіданням також надягав білу перуку й чорну суддівську мантію. Повір, я виглядав не гірше, ніж цей...
     Але слухай далі. В день судового засідання зал суду був переповнений. Не тому, що простий люд прагнув покарати крадійку, а тому, що це була найяскравіша публічна подія за останні роки.
     Звісно прийшов і Борсук. Саме через нудьгу. Інакше б він добровільно нізащо не з’явився. Я можу так казати, бо вивчаючи справу, зрозумів, як обвинувачена його, вибач за не юридичний термін, «дістала». Отож він із задоволенням взяв би від неї паузу хоча б на кілька днів. Зрозуміло, якби її ув’язнили.

     Справа, як ти розумієш, була нескладною, тому, вислухавши обставини та пояснення обвинуваченої, головуючий, тобто я, прийняв таке рішення:

     Оскільки обвинувачена вкрала 5 одиниць товару (як встановило слідство), то для неї буде справедливим провести 5 діб під вартою. Це послужить гарним уроком для неї і для інших, схильних до «одержимості».
     Але, оскільки це перший випадок в її житті, і вона розкаялась в цьому неблаговидному вчинку, попередній вирок такий: суспільно корисні роботи впродовж 5 днів з правом перебувати вдома.
     Громадськість з ентузіазмом сприйняла таке, безумовно, мудре і гуманне рішення. Окрім, звісно, Борсука. Хоча перша половина мого виступу йому вочевидь сподобалась: він навіть зааплодував. А от друга, тобто власне рішення, – схоже ні. Втім тоді я не звернув на це уваги.
     Засідання добігало кінця. Присутні стоячи аплодували мудрому суду. Секретар повідомив, що остаточний вирок буде винесений завтра. Тому Сторонам пропонується підготувати додаткові аргументи та докази, якщо такі є. А сьогодні судове засідання об’являється закритим.