ГЛАВА ІХ. Сава в гостях у Папуги

(Не релігійна історія про Бога)

     Усвідомивши, що подорож в далекі краї – це не для неї, Сова дещо занепала духом. Зустріч з друзями поки також здавалася їй небажаною. Отже…
     Отже залишався єдиний рятувальний засіб, який – вона це точно знала – їй обов'язково допоможе. Це був візит до її старого приятеля і опонента Папуги. Як вже було сказано, той жив з людьми у будинку по той бік річки, і Сова вряди-годи навідувалася до нього.
     Папуга був компанійським, веселим і чудовим оповідачем. Багато чого знав, а чого не знав, – з легкістю нафантазовував. Виходило це у нього так спритно, що правду неможливо було відділити від домислу, але в цілому розповідь виходила жвавою й пізнавальною. Тому спілкування з ним завжди повертало Саві гарний настрій та оптимізм.
     Папуга жив у клітці, яка зазвичай стояла на столі біля підвіконня. Його улюбленим заняттям було дивитися у вікно й коментувати все, що він там бачить. Колись, в далекому дитинстві, він навчився розмовляти і всю решту життя робив це майже без упину, так що господарям доводилося накидати на клітку ковдру, щоб не в міру балакучий птах дав їм спокою. На щастя це допомагало.

     А познайомилися Сава з Папугою ось як. Одного разу Сова за звичкою – їй подобалось спостерігати за життям і повадками двоногих – усілась на зручній гілці перед їх будинком і приготувалася спостерігати. Раптом її увагу відволік якийсь невловимий рух поряд.
     Придивившись вона помітила на гілці біля себе дивного зеленого птаха з червоною грудкою і сильно загнутим дзьобом. Той з неменшим подивом дивився на Саву, повертаючи голову то одним, то іншим боком. Саме цей рух і відволік Сову.
     – Ти хто такий? – запитала вона, дещо відсунувшись від незнайомця далі по гілці.
     – Мене звати Папуга. Я там живу (при цьому він кивнув в бік вікна).
     – Якщо ти живеш ТАМ, то що робиш ТУТ?
     – А я звідти втік.
     – Тобто ТАМ ти тепер не живеш?
     – ??? – нахиливши голову Папуга не кліпаючи подивився одним оком на сусідку по гілці.
     – Проїхали. А навіщо?
     – Навіщо що?
     – Втік навіщо?
     – Не знаю, я про це не думав…

     Сава із здивуванням подивилась на співбесідника.
     – Не знаєш, але втік? Розумно...
     – Ну, так… Тобі щось не подобається? – дещо агресивно запитав зелений птах дивним чином віялом розпушивши пір’я на голові.
     – А навіщо? – ще раз перепитала Сова, ігноруючи запитання сусіда по гілці. – Гаразд…, а звідки ти такий взагалі взявся?
     – Мене хазяїн привіз. З-за моря.
     – То ти з теплих країв? Оце збіг... – загадково відреагувала вона. 
     – Мабуть так. А що, ти теж звідти? Так ми сусіди?..
     – Майже, – у Сови почастішало серцебиття, але вона швидко опанувала себе і майже спокійно запитала:
     – І як там?
     – Добре! Жарко, багато пилу, а ще шалені вітри. Загалом, погано. Ти ж сама знаєш, чого питаєш?
     – Угу, – відреагувала Сава на цю чудернацьку заяву.
     Вона почала звикати до дивного повороту думок в голові свого нового приятеля.
     – Напевно, – міркувала вона, – з кожним різким нахилом голови думки в нього перемішуються, тому він час від часу сам собі суперечить.
     – А я тільки туди збираюся… – продовжила вона розмову. – Взагалі-то мене звати Сава. Я тут живу… неподалік. Будьмо знайомі.
     – Дуже приємно, а я… А навіщо тобі теплі краї? – не закінчивши фразу Папуга знов перескочив на нову думку.

     У відповідь Сова досить стисло розповіла дивному птаху про свої бажання до змін та про намір летіти разом з журавлями. Про те, що вона вже спробувала цей намір зреалізувати, Сава розповсюджуватися не стала.
     Папуга начебто з увагою слухав. Коли Сава закінчила, той почухав лапою з пальцями, що закінчувалися неймовірними кігтями, за вухом, вкотре нахилив голову в бік і коротко промовив:
     – Молодець!
     – В сенсі?!
     – В сенсі, що є такі бажання.
     – Так ти вважаєш, я маю летіти?
     – Звісно! Ні, не лети. Тут краще.
     – Зачекай, – почала виходити з себе Сава, – що значить «краще»? Ти звідки знаєш, як тут? І взагалі, ти коли тут з’явився?
     – Місяця зо три. А це до чого?
     – А до того, що скоро зима. Ти знаєш, що таке зима?
     – Ні, але чув…
     – Він чув! Якщо ти справді з теплих країв, то тобі в лісі її не пережити. Даремно ти втік. Ти як думаєш, журавлі, та й інші пернаті, чому звідки тікають?
     – Не думав про це.
     – Не думав… Ну що це за відповідь? Як дитина… А голова на що? –  Сова почала дратуватися, – Тобі скільки років?
     – Сто…, може більше. Не пам’ятаю. А головою я їм…

     Сава ледь не впала з гілки.
     – Начебто не дитина… – оговтавшись іронічно зауважила вона. – Тоді що це за відповіді для поважного птаха: «не думав», «не знаю». «Не пам’ятаю» – то інша справа – мабуть деменція... через вік. Втім, вибач. Це не моя справа.
     – Можна подумати, ти все знаєш. – образився співрозмовник.
     – Так, ти правий. Не все. Але, щонайменше, я думаю. Гаразд, облишмо цю тему і повернемося до зими.
     Так от, журавлі летять звідси тому, що взимку тут страшенно холодно. І їсти нема чого, до речі.
     – Ну, їсти мене надто хвилює – хазяї погодують.
     – Які хазяї? Ти ж втік!
     – А, ну так… –  розгублено відповів дивний птах. – А ти чого ж?...
     – Чого ж що?
     – Ну, не тікаєш…
     – Бо я місцева і звикла. А от ти точно загинеш. Шкода…
     – Чого шкода?
     – Не чого, а кого. Тебе!
     – Так що робити?
     – Ну як що? Повертайся до себе.
     – В теплі краї?
     – Ти що, знущаєшся!? Ні, в клітку.
     – В неволю?!
     – Та ну тебе, – у Сави обірвався терпець, – зачекай, а ти як вибрався?
     – Так клітку не зачиняють. Та й кватирка завжди відчинена.
     – З глузду з’їхати, – він втік! То де тут неволя? Не будь дурнем і повертайся. Ти ж не дурень? – з осторогою запитала Сава і ще дещо відсунулась.
     – Та, начебто, ні...
     – От і добре. Заспокоїв. Повернешся? – Сову дещо втомила дивна розмова, тому вона вирішила завершувати бесіду і летіти додому. – Я тебе ще відвідаю. До речі, ти що, один вдома?
     – Ні, зі мною Бог.