В гостях у Папуги

(Нерелігійна історія про Бога)

     Усвідомивши, що подорож в далекі краї – це не для неї, Сова дещо занепала духом. Зустріч з друзями поки також здавалася їй небажаною. Отже…
     Отже залишався єдиний рятувальний засіб, який – вона це точно знала – їй обов'язково допоможе. Це був візит до її старого приятеля і опонента Папуги. Як вже було сказано, той жив з людьми у будинку по той бік річки, і Сова вряди-годи навідувалася до нього.
     Папуга був компанійським, веселим і чудовим оповідачем. Багато чого знав, а чого не знав, – з легкістю нафантазовував. Виходило це у нього так спритно, що правду неможливо було відділити від домислу, але в цілому розповідь виходила жвавою й пізнавальною. Тому спілкування з ним завжди повертало Саві гарний настрій та оптимізм.
     Папуга жив у клітці, яка зазвичай стояла на столі біля підвіконня. Його улюбленим заняттям було дивитися у вікно й коментувати все, що він там бачить. Колись, в далекому дитинстві, він навчився розмовляти. Всю решту життя це й робив майже без упину, так що господарям доводилося накидати на клітку ковдру, щоб не в міру балакучий птах дав їм спокою. На щастя це допомагало.

     А познайомилися Сава з Папугою ось як. Одного разу Сова за звичкою – їй подобалося спостерігати за життям і повадками двоногих – усілась на зручній гілці перед їх будинком і приготувалася спостерігати. Раптом її увагу відволік якийсь невловимий рух поряд.
     Придивившись вона помітила на гілці біля себе дивного зеленого птаха з червоною грудкою і сильно загнутим дзьобом. Той з неменшим подивом дивився на Саву, повертаючи голову то одним, то іншим боком. Саме цей рух і відволік Сову.
– Ти хто такий? – запитала вона, дещо відсунувшись від незнайомця далі по гілці.
– Мене звати Папуга. Я там живу (при цьому він кивнув в бік вікна).
– Якщо ти живеш ТАМ, то що робиш ТУТ?
– А я звідки втік.
– Тобто ТАМ ти тепер не живеш?
– ??? – нахиливши голову Папуга одним оком подивився на сусідку по гілці.
– Проїхали. А навіщо?
– Навіщо що?
– Втік навіщо?
– Не знаю, я про це не думав…

     Сава із здивуванням подивилась на співбесідника.
– Не знаєш, але втік? Розумно...
– Ну, так… Тобі щось не подобається? – дещо агресивно запитав зелений птах дивним чином віялом розпушивши пір’я на голові.
– А навіщо? – ще раз перепитала Сова, ігноруючи запитання сусіда по гілці. – Гаразд…, а звідки ти такий взагалі взявся?
– Мене хазяїн привіз. З-за моря.
– То ти з теплих країв? Оце збіг... – загадково відреагувала вона. 
– Напевно так. А що?

     У Сови почастішало серцебиття, але вона швидко опанувала себе і майже спокійно запитала:
– І як там?
– Добре! Жарко, багато пилу, а ще шалені вітри. Загалом, погано. А ти чого питаєш?
– Угу, – відреагувала Сава на цю чудернацьку заяву.
     Вона почала звикати до дивного повороту думок в голові свого нового приятеля.
– Напевно, – міркувала вона, – з кожним різким нахилом голови думки в нього перемішуються, тому він час від часу сам собі суперечить.
– А я тільки туди збираюся… – продовжила вона розмову. – Взагалі-то мене звати Сава. Я тут живу… неподалік. Будьмо знайомі.
– Дуже приємно, а я… А навіщо тобі в теплі краї? – не закінчивши фразу Папуга знов перескочив на нову думку.

     У відповідь Сова досить стисло розповіла дивному птаху про свої бажання до змін та про намір летіти разом з журавлями. Про те, що вона вже спробувала цей намір зреалізувати, Сава розповсюджуватися не стала.
     Папуга начебто з увагою слухав. Коли Сава закінчила, той почухав лапою з пальцями, що закінчувалися неймовірними кігтями, за вухом, вкотре нахилив голову в бік і коротко промовив:
– Молодець!
– В сенсі?!
– В сенсі, що є такі бажання.
– Так ти вважаєш, я маю летіти?
– Ні, не лети. Тут краще.
– Зачекай, – почала виходити з себе Сава, – що значить «краще»? Ти звідки знаєш, як тут? І взагалі, ти коли тут з’явився?
– Місяця зо три. А це до чого?
– А до того, що скоро зима. Ти знаєш, що таке зима?
– Ні, але чув…
– Він чув! Якщо ти справді з теплих країв, то тобі в лісі її не пережити. Даремно ти втік. Ти як думаєш, журавлі, та й інші пернаті, чому звідки тікають?
– Не думав про це.
– Не думав… Ну що це за відповідь? Як дитина… –  Сова почала дратуватися, – Тобі скільки років?
– Сто…, може більше. Не пам’ятаю.

     Сава ледь не впала з гілки.
– Начебто не дитина… – оговтавшись іронічно зауважила вона. – Тоді що це за відповіді для поважного птаха: «не думав», «не знаю». «Не пам’ятаю» – то інша справа – мабуть деменція, через вік… Втім, вибач. Це не моя справа.
– Можна подумати, ти все знаєш. – образився співрозмовник.
– Так, ти правий. Не все. Але, щонайменше, я думаю. Гаразд, облишмо цю тему і повернемося до зими.
     Так от, журавлі летять звідси тому, що взимку тут страшенно холодно. І їсти нема чого, до речі.
– Ну, їсти мене надто хвилює – хазяї погодують.
– Які хазяї? Ти ж втік!
– А, ну так… –  розгублено відповів дивний птах. – А ти чого ж?...
– Чого ж що?
– Ну, не тікаєш…
– Бо я місцева і звикла. А от ти точно загинеш. Шкода…
– Чого шкода?
– Не чого, а кого. Тебе!
– Так що робити?
– Ну як що? Повертайся до себе.
– В теплі краї?
– Та ні, в клітку.
– В неволю?!
– Зачекай, а як ти вибрався?
– Так клітку не зачиняють. Та й кватирка завжди відчинена.
– То де тут неволя? Не будь дурнем і повертайся. Ти ж не дурень? – запитала Сава і з осторогою ще дещо відсунулась.
– Та, начебто, ні...
– От і добре. Заспокоїв. Повернешся? – Сову дещо втомила дивна розмова, тому вона вирішила завершувати бесіду і летіти додому. – А я тебе ще відвідаю. До речі, ти що, один вдома?
– Ні, зі мною Бог.