В гостях у Папуги

(Анекдотична історія про Бога, але... не про Бога)

     Усвідомивши, що подорож в далекі краї – це не для неї, Сова дещо занепала духом. Зустріч з друзями поки також здавалась їй небажаною.
     Але в неї був рятувальний засіб, який, вона це точно знала, їй обов'язково допоможе. Це був візит до її старого приятеля і опонента Папуги. Як вже було сказано, той жив з людьми у будинку по той бік річки, і Сова вряди-годи навідувалась до нього. Він був веселим і чудовим оповідачем. Багато чого знав, а чого не знав, міг нафантазувати. Тому спілкування з ним завжди повертало Саві гарний настрій та оптимізм.
     Папуга жив у клітці, яка зазвичай стояла на столі біля підвіконня. Його улюбленим заняттям було дивитись у вікно і коментувати все, що він там бачить. Колись, в далекому дитинстві, він навчився розмовляти і всю решту життя робив це майже без упину, так що господарям доводилось накидати на клітку ковдру, щоб не в міру балакучий птах давав їм спокою. На щастя це допомагало.

     А познайомились Сава з Папугою ось як. Одного разу Сова за звичкою – їй подобалось спостерігати за життям і повадками двоногих – усілась на зручній гілці перед їх будинком і приготувалась спостерігати. Раптом її увагу відволік якийсь невловимий рух поряд. Придивившись вона побачила поряд на гілці дивного зеленого птаха з червоною грудкою і сильно загнутим дзьобом. Той з неменшим подивом дивився на Саву, повертаючи голову то одним, то іншим боком. Саме цей рух і відволік Сову.
– Ти хто такий? – запитала вона, дещо відсунувшись від незнайомця далі по гілці.
– Мене звати Папуга. Я там живу (при цьому він вказав в бік вікна).
– Якщо ти живеш ТАМ, то що робиш ТУТ?
– А я звідки втік.
– Тобто ТАМ ти тепер не живеш?
– ???, – нахиливши голову Папуга одним оком подивився на сусідку по гілці.
– Проїхали. А навіщо?
– Навіщо що?
– Втік навіщо?
– Не знаю, я про це не думав…

     Сава із здивуванням подивилась на співбесідника.
– Не знаєш, але втік? Розумно...
– Ну, так… Тобі щось не подобається?
– А навіщо? – ще раз перепитала Сова, ігноруючи останнє запитання сусіда. – Гаразд…, а звідки ти такий взагалі взявся?
– Мене хазяїн привіз. З-за моря.
– То ти з теплих країв? Оце співпадіння..., – загадково відреагувала вона. 
– Мабуть так. А що?

     У Сови почастішало серцебиття, але вона швидко опанувала себе і майже спокійно запитала:
– І як там?
– Добре! Жарко, багато пилу, а ще шалені вітри. Загалом, погано. А ти чого питаєш?
– Угу, – відреагувала Сава на цю чудернацьку заяву.

     Вона почала звикати до дивного повороту думок в голові свого нового приятеля.
– Напевно, – міркувала вона, – з кожним різким нахилом голови думки в нього випадковим чином міняються містами, тому він час від часу сам собі заперечує.
– А я тільки туди збираюсь…, – продовжила вона розмову. – Взагалі-то мене звати Сава. Я тут живу… неподалік. Будьмо знайомі.
– Дуже приємно, а я… А навіщо тобі в теплі краї? – не закінчивши фразу Папуга знов перескочив на нову думку.

     У відповідь Сова досить стисло переказала дивному птаху про свої бажання до змін та про намір летіти разом з журавлями. Про те, що вона вже спробувала цей намір зреалізувати, Сава розповсюджуватись не стала.
     Папуга начебто з увагою слухав. Коли Сава закінчила, той почухав лапою з довжелезними пальцями, що закінчувались неймовірними кігтями, за вухом, вкотре нахилив голову в бік і коротко промовив:
– Молодець!
– В сенсі?!
– В сенсі, що є такі бажання.
– Так ти вважаєш, я маю летіти?
– Ні, не лети. Тут краще.
– Зачекай, – почала виходити з себе Сава, – що значить «краще»? Ти звідки знаєш, як тут? І взагалі, ти коли тут з’явився?
– Місяця зо три. А це до чого?
– А до того, що скоро зима. Ти знаєш, що таке зима?
– Ні, але чув…
– Він чув! Якщо ти справді з теплих країв, то тобі в лісі її не пережити. Даремно ти втік. Ти як думаєш, журавлі, та й інші пернаті, чому звідки тікають?
– Не думав про це.
– Не думав… Ну що це за відповідь? Як дитина… –  Сова почала дратуватися, –   Тобі скільки років?
– Сто, або більше. Не пам’ятаю.

Сава ледь не впала з гілки.

– Начебто, не дитина, –  оговтавшись іронічно зреагувала вона. – Що це за відповіді для поважного птаха: «не думав», «не знаю». «Не пам’ятаю» - це інша справа – мабуть деменція, через вік… Втім, вибач. Це не моя справа.
– Можна подумати, ти все знаєш. – Образився співрозмовник.
– Не все. Але, щонайменше, я думаю. Облишмо цю тему і повернемося до зими.
     Так от, журавлі летять звідси тому, що взимку тут страшенно холодно. І їсти нема чого, до речі.
– Ну, їсти мене надто хвилює – хазяї погодують.
– Які хазяї? Ти ж втік!
– А, ну так…, –  розгублено відповів дивний птах. –  А ти чого ж?...
–  Що чого ж?
– Ну, не тікаєш…
– Бо я місцева і звикла. А от ти точно загинеш. Шкода…
– Чого шкода?
– Не чого, а кого. Тебе!
– Так, що робити?
– Ну як що? Повертайся до себе.
– В теплі краї?
– Та ні, в клітку.
– В неволю?!
– Зачекай, а ти як вибрався?
– Так клітку не зачиняють. Та й кватирка завжди відчинена.
– То де тут неволя? Не будь дурнем і повертайся. Ти ж не дурень? – запитала Сава і з осторогою ще дещо відсунулась.
– Та, начебто, ні...
– От і добре. Заспокоїв. Повернешся? – Сову дещо втомила дивна розмова, тому вона вирішила завершувати бесіду і летіти додому. – А я тебе ще відвідаю. До речі, ти що, один вдома?
– Ні, зі мною Бог.

Сава від подиву знов ледь не впала з гілки:
– Бог з усіма нами. Я про щось простіше.

Папуга несподівано розсміявся і відповів:
– Ти не так зрозуміла. Бог – так звуть нашого собаку.