Летять перелітні птахи...

(Сова Сава та криза середнього віку)

          В день, коли літо нарешті добігло кінця й несподівано холодні вітри принесли в Ліс звістку, що осінь вже тут, Сова впала в сезонну депресію. Все навкруги нагадувало про зміни: дерева скидали вже непотрібне листя; комахи, від яких не було спокою навіть в сутінках лісу, кудись поховалися; лісова мілкота напружено працювала над наповненням зимових схованок, готуючись до снігопадів та морозів, що вже маячили на обрії.
     Сові здавалося, що вона випадає з загального циклу життя рідного лісу, що взагалі якось неправильно проживає своє життя. Вона похмуро сиділа на голій гілці враженого блискавкою дерева і жаліла себе.
– Невже, – розмірковувала вона, – я народилася лише для того, щоб провести все своє життя в цьому похмурому лісі, полюючи на гризунів і спілкуючись з цими простодушними і простими?
     От Їжачок,… принаймні він знайшов себе. Можна сказати, навіть здійснив подвиг. А мені що робити? Поміняти пір'я на голки, чи на хутро? Але це безглуздо. Перший раз це виглядає героїчно, а вдруге... фарс та й годі.

     Замислившись, вона підняла голову вгору і вирішила дещо промедитувати, – зазвичай це допомагало позбавитися хандри. Але щось її відволікало. Там, високо в небі, безтурботно і велично кружляли величезні біло-чорні птахи. Сова не могла відірвати від них очей.
     Незабаром найбільший з птахів почав потихеньку знижуватися. Здавалося, що він поволі зісковзує невидимим небесним схилом, і це було дивовижно та заворожливо. Невдовзі вся зграя пішла за лідером. Вони пролетіли над Совою в бік узлісся туди, де річка за дорогою утворила невеличке озерце.
     Сова добре знала це місце. Зазвичай там хлюпалися молоді качки, гуси та чаплі. Але іноді залітали й журавлі. Вони гордо крокували берегом, щось видивляючись. Час від часу то один, то інший, це щось миттєво вражав своїм довгим гострим дзьобом і ковтав високо задираючи голову. Сова здогадалася, що це були саме вони.
     Варто зазначити, що Сава була добре знайома з ватажком зграї, поважним і досвідченим містером Крейном, а тому була рада побачити його знов.
     Ці міркування дещо відволікли Сову від декадентських думок. Схоже вона щось придумала. Забувши про медитацію Сава легко злетіла з гілки й, погойдуючись на мінливих потоках осіннього повітря, поволі рушила в бік озера. Незабаром вона вже тепло віталася з вожаком і іншими знайомими їй величними птахами. Перекинувшись кількома незначущими фразами про здоров’я й про майбутній переліт Сава повідомила Крейну, що воліла б з ним переговорити наодинці.
     Той не став розпитувати навіщо, а лише відповів, що вони тут побудуть ще дня два. Зараз він має розмістити зграю на відпочинок; тому, якщо ввечері їй буде зручно, він із задоволенням її вислухає.
     Надвечір, коли сонце втомлено вліглось на далекий пагорб і доволі довго не бажало з нього сповзати за обрій, Сова знов навідалася до зграї. Побачивши ватажка журавлів, вона покликала його і, не зволікаючи, поділилася з ним своїми переживаннями.

– Так, я тебе розумію, – поспівчував у відповідь досвідчений містер Крейн. – Не повіриш, але кілька років тому у мене були точнісінько такі ж потерпання,... тільки інші.
– То як ти з ними впорався? Як ся маєш? – Сова напружилась, не зовсім зрозумівши дивну відповідь.
– Як бачиш, добре. Все минуло. Після останнього перельоту...
– Авжеж! – вигукнула Сова. – Так я і думала. Я все зрозуміла і знаю, що надалі робити!
– А що ти зрозуміла? – запитав Журавель із сумнівом у голосі.
– А от що: цього разу я полечу з вами! – наголосила Сова.

     Журавель навіть відійшов на кілька кроків, щоб краще роздивитися свою співрозмовницю.
– Тобто? Ти це серйозно?
– Авжеж! Ти розумієш, я відчуваю, що вже переросла цей Ліс. Мені потрібно побачити світ, познайомитися з його мешканцями. Збагнути його таємниці і мудрість.
– Яка там мудрість? Все як усюди…
– Це ти знаєш. Бо бачив. А я – ні. Не заперечуй, я прийняла рішення, – схвильовано перебила приятеля Сова, – отже, шановний мій друже, будь ласка, не відмовляй мені, а допоможи підготуватися.

     Містер Крейн із сумнівом подивився на Сову й відповів:
– Може я спочатку розповім тобі, що таке політ у далекі краї, про які ти мрієш, а там ти сама... відмовишся.
– Звичайно, звичайно. Уважно тебе слухаю. – начебто щиро відреагувала Сава, але досвідчений вожак їй не повірив.
– Так от, – продовжив він, – це зовсім не так приємно й велично, як тобі здається. Почати з того, що все літо ми тільки й робимо, що багато їмо, аби накопичити достатньо жиру. Ти не знаєш, але під час перельоту нам постійно не вистачає їжі. А без запасу енергії крилами не помахаєш.
     Потім на початку осені, от як зараз, чекаємо на відповідну погоду. Повітря має бути досить теплим, а вітер дути в потрібному напрямку. І от коли такий день нарешті настає, я даю команду, і зграя злітає. Ми шикуємось клином. Попереду лідер, тобто я. Потім середняки – це вже досить сильні, але недосвідчені птахи, які летять вдруге, чи втретє. Потім наші дружини та підлітки, які цього року вперше стали на крило. Потім літні й слабкі. Замикають клин досвідчені самці в розквіті сил.
     Я злітаю першим. Моє завдання – знайти висхідний потік теплого повітря, який швидко і без зайвих зусиль підніме зграю на більшу висоту. Не знаю, помітила ти, чи ні, але в польоті ми майже не махаємо крилами. Це тому, що нас підтримують висхідні потоки повітря.
– Так, я бачила, але не зрозуміла, як вам таке вдається… – вставила Сова.
– Отож. Але не перебивай, – зупинив її Крейн. – Зрозумій, це дуже важливо для нас, адже економить багато сил і енергії. Піднявшись вгору й «осідлавши» сприятливу повітряну течію, ми намагаємося якнайдовше її триматися. Частіш за все буває так, що світлого часу доби ми взагалі не сідаємо на землю. Зазвичай ми відпочиваємо тільки вночі, – решту часу ми в небі.
– І все ж, – якось мрійливо продовжив вожак, – не дивлячись на складнощі та втому, ти не уявляєш, яку радість ми відчуваємо там, у височині. Так, я розумію, що в тебе також є крила, і ти вмієш триматися у повітрі, але, повір, це не те. Зовсім не те…
     Коли попереду ми бачимо сонце, або океан, а внизу зелені масиви лісів, або гори, або тоненькі судини річок, що поспішають до моря, зграя не думає ні про їжу, ні про ворогів. Ватажок все знає і веде вперед, а всім іншим просто необхідно триматися в потоці і летіти, летіти...
     А про це думати не потрібно, бо це інстинкт. Ось чому політ – як медитація: твій розум абсолютно вільний.