Летять перелітні птахи...

(Сова Сава та криза середнього віку)

     В день, коли літо нарешті дійшло кінця й несподівано холодні вітри принесли в Ліс звістку, що осінь вже тут, Сова впала в депресію. Чомусь їй стало здаватися, що вона якось неправильно проживає своє життя. Вона похмуро сиділа на голій гілці враженого блискавкою дерева і жаліла себе.
– Невже, – розмірковувала вона, – я народилась для того, щоб провести все своє життя в цьому похмурому лісі, полюючи на гризунів і спілкуючись з цими простодушними і простими?
     От Їжачок,… принаймні він знайшов себе. Можна сказати, навіть здійснив подвиг. А мені що робити? Поміняти пір'я на голки, чи на хутро? Але це безглуздо. Перший раз це виглядає героїчно, а вдруге... фарс та й годі.

     Замислившись, вона підняла голову вгору і вирішила дещо промедитувати – зазвичай це допомагало. Але щось її відволікало. Там, високо в небі, безтурботно і велично кружляли величезні біло–чорні птахи. Сова не могла відірвати від них очей.
     Незабаром найбільший з птахів почав потихеньку знижуватися. Здавалось, що він поволі зісковзує  невидимим небеснмм схилом, і це було дивовижно та заворожливо. Невдовзі вся зграя пішла за лідером. Вони пролетіли над Совою в бік узлісся, туди, де річка за дорогою утворила невеличке озерце.
     Сова добре знала це місце. Зазвичай там хлюпались молоді качки, гуси та чаплі. Але іноді залітали і журавлі. Вони гордо крокували по берегу, щось видивляючись. Час від часу то один, то інший, це щось миттєво вражав своїм довгим гострим дзьобом і ковтав високо задираючи голову. Сова здогадалася, що це були саме вони.
     Варто зауважити, що Сава була добре знайома з ватажком зграї, поважним і досвідченим містером Крейном, а тому була рада побачити його знов.
     Ці міркування дещо відволікли Сову від декаданських думок. Схоже вона щось придумала. Забувши про медитацію Сава легко злетіла з гілки і, погойдуючись на мінливих потоках осіньнього повітря, поволі рушила в бік озера. Незабаром вона вже тепло віталась з вожаком і іншими знайомими їй величними птахами. Перекинувшись кількома незначущими фразами про здоров’я й про майбутній переліт Сава повідомила Крейну, що воліла б з ним переговорити наодинці.
     Той не став розпитувати навіщо, а лише відповів, що вони тут побудуть ще дня два. Зараз він має розмістити зграю на відпочинок; тому, якщо ввечері їй буде зручно, він із задоволенням її вислухає.
     Надвечір, коли сонце втомлено вліглось на далекий пагорб і доволі довго не бажало з нього сповзати за обрій, Сова знов навідалася до зграї. Побачивши ватажка журавлів, вона покликала його і, не зволікаючи, поділилась з ним своїми переживаннями.

– Так, я тебе розумію, – поспівчував у відповідь досвідчений містер Крейн. – Не повіриш, але кілька років потому у мене були точно такі переживання,... тільки інші.
– То як ти з ними впорався? Як ся маєш? – Сова напружилась, не зовсім зрозумівши дивну відповідь.
– Як бачиш, добре. Все минуло. Після останнього перельоту...
– Авжеж! – вигукнула Сова. – Так я і думала. От у чому справа. Я все зрозуміла і знаю, що надалі робити!
– А що ти зрозуміла? – запитав Журавель із сумнівом у голосі.
– А от що: цього разу я полечу з вами! – наголосила Сова.

     Журавель навіть відійшов на кілька кроків, щоб краще роздивитись свою співрозмовницю.
– Тобто? Ти це серйозно?
– Авжеж! Ти розумієш, я відчуваю, що вже переросла цей Ліс. Мені потрібно побачити світ, познайомитись з його мешканцями. Збагнути його таємниці і мудрість.
– Яка там мудрість? Все як усюди…
– Це ти знаєш. Бо бачив. А я – ні. Не заперечуй, я прийняла рішення, – схвильовано перебила приятеля Сова, – отже, шановний мій друже, будь ласка, не відмовляй мені, а допоможи підготуватися.

     Містер Крейн з сумнівом подивився на Сову й відповів:
– Може я спочатку розповім тобі, що таке політ у далекі краї, про які ти мрієш, а там ти сама... відмовишся.
– Звичайно. Уважно тебе слухаю. – Начебто щиро відповіла Сава, але досвідчений вожак їй не повірив.
– Так от, – продовжив він, – все літо ми тільки й робимо, що багато їмо, аби накопичити достатньо жиру. Ти не знаєш, але під час перельоту нам постійно не вистачає їжі. А без запасу енергії крилами не помахаєш.
     Потім на початку осені, от як зараз, чекаємо на відповідну погоду. Повітря має бути досить теплим, а вітер дути в потрібному напрямку. І от коли такий день настає, я даю команду, і зграя злітає. Ми шикуємось клином. Попереду лідер, тобто я. Потім середняки – це вже досить сильні, але недосвдчені птахи, які летять вдруге, чи втретє. Потім наші дружини та підлітки, які цього року вперше стали на крило. Потім літні і слабкі. Замикають клин досвідчені самці в розквіті сил.
     Я знімаюсь першим. Моє завдання – знайти висхідний потік теплого повітря, який швидко і без зайвих зусиль підніме зграю на більшу висоту. Не знаю, помітила ти, чи ні, але в польоті ми майже не махаємо крилами. Це тому, що нас підтримують висхідні потоки повітря.
– Так, я бачила, але не зрозуміла, як вам таке вдається…, – вставила Сова.
– Отож. Але не перебивай, – зупинив її Крейн. – Зрозумій, це дуже важливо для нас, адже економить багато сил і енергії. Піднявшись вгору і «осідлавши» сприятливу повітряну течію, ми намагаємось якнайдовше її триматися. Частіш за все буває так, що світлого часу доби ми взагалі не сідаємо на землю. Зазвичай ми відпочиваємо тільки вночі; решту часу ми в небі.
– І все ж, – якось мрійливо продовжив вожак, – не дивлячись на складнощі та втому, ти не уявляєш, яку радість ми відчуваємо там, у височині. Так, я розумію, що в тебе також є крила, і ти вмієш триматись у повітрі, але, повір, це не те. Зовсім не те…
     Коли попереду ми бачимо сонце, або океан, а внизу зелені масиви лісів, або гори, або тоненькі судини річок, що поспішають до моря, зграя не думає ні про їжу, ні про ворогів. Ватажок все знає і веде вперед, а всім іншим просто необхідно триматись в потоці і летіти, летіти...
     А от про це думати не потрібно: це інстинкт. Ось чому політ – як медитація: твій розум абсолютно вільний.
– Медитація! – мрійливо луною повторила Сава: для неї це слово мало майже містичний зміст.
– А ще ти буваєш в різних місцях і стільки всього бачиш,... – із заздрістю додала вона.
– Ну, так, так,… – задумливо підтвердив містер Крейн. – Однак відносно останнього ти помиляєшся. Якщо ми щось і бачимо, то не більше, ніж водій-дальнобійник із своєї кабіни (Сова не знала, хто, або що таке водій-дальнобійник, але слухала, не перебиваючи). Тому що все, що він бачить, він бачить здалеку і мимохідь; а якщо десь і буває, то це на складах, заправках і парковках. Навряд це можна назвати «побачити світ».