Їжачок та Черепаха

(про Їжачка, Черепаху та Долю)

     Коли у Їжачка траплявся вільний день, він любив гуляти з Черепахою по сусідніх, покритих невисокою м’якою травою, схилах і слухати її заспокійливі бесіди про сенс життя, пошуки свого «Я», істини і всякої іншої, як здавалось Богдану, нісенітниці, яка його зовсім не цікавила.
     Втім, після другої розмови з Лісовим Богом у Богдана накопились запитання та здогадки, якими він жадав поділитися зі своєю мудрою подругою.
     У свою чергу, Черепаха дорікала Їжачку за те, що він, поважна і шанована в містечку особистість, поглинений зайвим марнославством замість того, щоб направити інтелектуальні зусилля на осмислення себе. Тому, щоб не засмучувати один одного, вони знайшли компроміс у вигляді щотижневої бесіди, що відбувалась під час спільної прогулянки. Найчастіше це відбувалось в суботу, коли Їжачок був вільний від своїх громадських обов’язків.
     Так було і цього разу. Черепаха неквапливо рухалась по знайомій стежці, в той час, як Богдан вився навколо неї, забігаючи то справа, то зліва. В решті-решт рептилії це набридло. Вона остаточно зупинилась та звернулась до свого вкрай енергійного супутника:

– Чого ти сіпаєшся? Тебе щось турбує?
– Не те, щоб турбує, але… Але ти знаєш, що я вдруге зустрічався з Лісовим Богом?
– Ні. Не знаю.
– А він згадував про тебе; велів привіт передати.
– Передавай!
– Що саме? – Їжачок з подивом подивився на подругу, яка на щось чекала.
– Ну як, що? Привіт, звісно.
– А як це?
– Гаразд, проїхали… Втім, – повернулась Черепаха до початку розмови, – напевно, це велика честь для мене, але з чого це?
– Та ми розмовляли про сенс життя, от я і згадав про твої постійні суперечки щодо цього із Савою.
– Здогадуюсь, чого ти йому наплів… І що ж він сказав?
– Чого зразу наплів…, – образився Їжачок, але продовжив, – що ви обидві праві, але кожна по-своєму.
– Я так і гадала! Але чого це ти зараз завівся на цю тему?
– Ну як? А тобі хіба не цікава остаточна відповідь?
– Ні. Не цікава.
– Як так? – Їжачок від подиву застиг на місці і ошелешено вперився в незворушну рептилію, – ти що, вже все знаєш? В тебе до Духу Ліса немає жодних запитань?
– Знаю не все. А от питань дійсно немає.
– Але ж як таке можливо?
– Богдане, ти дійсно вважаєш, що готовий до цієї бесіди?
– А чому ні? Сам Лісовий Бог зі мною про це розмовляв.
– Ну, хіба що… – якось втомлено зітхнула Черепаха. – Гаразд. Давай поговоримо. Що тебе цікавить?
     Ти відносно того, все я знаю, чи ні? Ні, не все. Але все й не можна і не потрібно знати. Важливо сформулювати для себе таке, що дійсно важливе. А далі діяти саме і лише у цьому, або у цих напрямках. Бо на все у тебе не вистачить а ні часу, а ні здібностей.
     Це зрозуміло? Ні? Я так і думала...

Богдан ображено подивився на Стару, але промовчав.

– Тепер відносно запитань. Ти, напевно, здогадуєшся, що в житті все має якусь ціну? Навіть думки.
     Так от, запитання – це найдешевший витвір розуму, тому їх може бути безліч. Бо їх не шкода. Ти коли небудь помічав, що ти ще не вимовив питання ло кінця, а тобі воно вже не цікаве? Отож. Це з одного боку. З боку того, зто запитує. А з іншого, того, хто відповідає... Роздивись, нас всюди оточують запитання. І недисциплінований, неконтрольований розум кидається на них, як зголоднілий звір, готовий зжерти будь що. Але ж хіба споживання без розбору корисне? Запитай себе: ти їсиш все, що тобі трапляється?
– Звісно ні! – Не роздумуючи відповів Богдан.
– Виходить, шлунок краще розбирається, що їсти, а що – ні, ніж мозок? Хіба це дивно.
     Справа в тому, що як набита в шлунок непридатна їжа погано перетравлюється, так і інформаційний мотлох забиває мозок, від чого той перестає функціонувати так, як йому належить.
     Тому його варто дисциплінувати, привчати звертати увагу та споживати лише важливе, та відкидати зайве. Якщо хочеш, утримувати його на дієті. Отже, мораль така: запитуй лише те, що тобі насправді цікаво, і не шукай відповіді на те, що тобі не потрібно.
– А як відрізнити, не скуштувавши, що головне, а що зайве? Що важливе, а що ні?
– Оце ти молодець! Це, мабуть, найважливіші запитання. До речі, а ти що, і зараз, як в дитинстві, все до рота тягнеш?
– Звісно ні!
– Тобто на відстані якось розпізнаєш, що їстивне, а що ні? Ну так з інформаційною їжею все теж саме. Розповісти, як розмірковую я?
– Авжеж!
– Так от, якщо коротко, то якщо мені в голову приходить якась несподівана думка, я запитую себе, чи варто на її осмислення витрачати час? Чи допоможе це у пошуку відповідей на те коло питань, які я до цього визначила як важливі? Якщо ні – я цю думку відкидаю.

– Як то відкидаєш? Хіба рух думок в голові залежить від тебе?
– А в тебе не так?
– Начебто ні, – похнюпившись відповів Їжачок. – Вони мене не питають...
– Тобто ти собі не господар. Кепська справа.
– От і ні, господар! – вигукнув роздртований Богдан. – А от думкам...
– Так а я про що? Але продовжимо.
     Наведу тобі загальновідомий приклад. Одного разу багатоніжка замислилась, якою ногою вона має робити перший крок, якою другий, і так далі, і так далі. Вона стояла і думала, прикидала, розраховувала, планувала. Так що, в решті решт, так і не змогла зрушити з місця та померла з голоду.
     Тому, не треба…, не треба.
– А чому ти не бажаєш дізнатися від Лісового Бога відповіді на питання, які для тебе важливі?
– А тому, що я сама маю дійти цих відповідей. Розумієш, відповідь, навіть не важливо, правильна вона, чи ні, але та, якої ти дійшов сам, це лише вершина айсбергу, продукт важкої системної та наполегливої роботи твого мозку у її пошуку. Відповідь, отримана без цих зусиль, вона як зернятко, що кинули на голе каміння. Без ґрунту йому не прорости і не дати сходів.

     Їжачок надовго замовк, аж згодом промовив:
– Можна, я тебе... запитаю?
– Звісно, запитуй, – стара рептилія з цікавістю подивилась на співбесідника. Їй стало цікаво, до яких роздумів підштовхнули його щойно викладені нею сентенції.
– А що таке айсберг?
– А..., он ти про що. Даремно ми затіяли цей диспут. Тільки не перепитуй, що таке диспут. Це розмова, обговорення чогось… Зрозумів?
– Я і не збирався… – з образою відповів Їжачок.
– Ну. Годі, годі… Не ображайся. Це також особливість розуму… Йому здається, що якщо щось зрозуміло йому, то має бути зрозуміло і іншим. А це не так.
– Що ти сказала? – препитав Богдан.
– Не важливо, що я сказала, – коротко відповіла рептилія, – важливо – що ти почув.
– А хіба це одне й теж?
– Звісно. Звісно ні. Даремно ми затіяли цю розмову... До речі, а як сенс життя пояснив тобі Лісовий Бог?
– Не так заплутано, як ти. Навпаки, дуже просто.
– Он як?! – вигукнула здивована Черепаха, – поділишся?…
– Чому ні? Він порівняв його з будівництвом дороги, метою якого є саме прокладання дороги від якогось початку до якогось кінця. При цьому метою того, хто задумав це будівництво, є його завершення. Це, як я зрозумів, ілюструє твоє бачення сенсу життя. А для самих будівельників сенсом є власно будівництво. І це ілюструє бачення Сави.
– Не погано. Ти майже все вірно вхопив. Дозволь питання (Черепаха невимушено посміхнулась): як ти гадаєш, що станеться з будівельниками після того, як дорога буде завершена? Дух Лісу про це щось казав?
– Звісно! Він сказав, що це, мабуть, останнє питання.
– В сенсі?! – майже вигукнула здивована рептилія.
– Так Він і сказав. Я так зрозумів, що вони, напевно, будуть звільнені…
– Он як! А хто саме буде звільнений? І куди?
– Ну…, будівельники.
– Ну, так. Звісно. А будівельники –  це хто?
– Ну, то ж як приклад… – розгублено відповів Богдан, –  а ти, власне, про що?.
– Про те саме, – повчально відповіла рептилія. – З прикладом – то так, все добре. Але хіба ж це відповідь?…
– Мабуть ні... А тоді було все зрозуміло. – Їжачок зніяковіло замовкнув.
– Про що я і кажу... – відреагувала Черепаха. Вона проповзла вперед метр, чи два та озирнулась. Богдан застиг на місці і не рухався.
– Ти чого…? Ходімо. А про що ти ще хотів поговорити?