Їжачок та Черепаха

(про Їжачка, Черепаху та Долю)

     Ближче до кінця вересня, коли по-літньому оксамитова трава вкрилась першим золотом майбутньої осені, але погода ще не погіршилась, Їжачок все частіше здійснював не далекі подорожі зі своєю подругою Черепахою поблизу її домівки. Вони годинами бродили по сусідніх, покритих невисокою м’якою травою, схилах, і Їжачок із задоволенням слухав заспокійливі монологи старої про сенс життя, пошук свого «Я», істини і всякої іншої, як здавалося Богдану, нісенітниці. Він наче поринав в якийсь інший загадковий світ, який аж ніяк не нагадував його повсякденний клопіт на службі в мерії.
     Крім того, після другої розмови з Лісовим Богом, у Богдана накопичилось чимало запитань та здогадок, які він жадав обговорити зі своєю мудрою подругою.
     У свою чергу Черепаха дорікала Їжачку за те, що він, поважна і шанована в містечку особистість, поглинений зайвим марнославством і метушнею замість того, щоб направити інтелектуальні зусилля на осмислення себе. Тому, щоб не засмучувати один одного, вони знайшли компроміс у вигляді щотижневих бесід, що відбувалися під час спільної прогулянки. Найчастіше такі діалоги відкладалися на суботу, коли Їжачок був вільний від громадських обов’язків, а Черепаха відпочивала від домашніх справ.
     Так було й цього разу. Черепаха неквапливо рухалась по знайомій стежці, в той час, як Богдан вився навколо неї, забігаючи то справа, то зліва. В решті-решт рептилії це набридло. Вона остаточно зупинилась та звернулась до свого вкрай метушливого супутника:

– Зупинись! У мене вже рябить від тебе… Чого ти сіпаєшся? Тебе щось турбує?
     Богдан дійсно призупинився й дещо невпопад відповів:
– Не те, щоб турбує, але… Але ти знаєш, що я вдруге зустрічався з Лісовим Богом?
– Ні. Не знаю.
– А він згадував про тебе; велів привіт передати.
– Так в чому справа? Передавай!
– Що саме? – Їжачок з подивом подивився на подругу, яка на щось чекала.
– Ну як, що? Привіт, звісно.
– А як це?
– Гаразд, проїхали… Втім, – повернулась Черепаха до початку розмови, – то, напевно, велика честь для мене, але чого б це?
– Та ми затіяли розмову про сенс життя, от я і згадав про твої постійні суперечки щодо цього із Савою.
– Здогадуюсь, чого ти йому наплів… І що ж він сказав?
– Чого зразу наплів… – образився Їжачок, але продовжив, – що ви обидві праві, але кожна по-своєму.
– Я так і гадала! Але чого це ти зараз завівся на цю тему?
– Ну як? А тобі хіба не цікава остаточна відповідь?
– Ні. Не цікава.
– Як так? – Їжачок від подиву застиг на місці і ошелешено вперився в незворушну рептилію, – ти що, вже все знаєш? В тебе до Духу Ліса немає жодних запитань?
– Знаю не все. А от запитань дійсно немає.
– Але ж як таке можливо?
– Богдане, ти дійсно вважаєш, що готовий до цієї бесіди?
– А чому ні? Сам Лісовий Бог зі мною про це розмовляв.
– Ну, хіба що… – якось втомлено зітхнула Черепаха. – Гаразд, поговоримо. Що ти хочеш почути від мене?
     Все я знаю, чи ні? Ні, не все. Але все й не можна і не потрібно знати. Важливо сформулювати для себе таке, що дійсно важливе. А далі діяти саме і лише у цьому, або у цих напрямках. Бо на все у тебе не вистачить а ні часу, а ні здібностей.
     Це зрозуміло? Ні? Я так і думала...

Богдан ображено подивився на Стару, але промовчав.

– Тепер відносно запитань. Ти, напевно, здогадуєшся, що в житті все має якусь ціну? Навіть думки.
     Так от, запитання, на відміну від відповідей, – це найдешевший витвір розуму, бо їх не шкода. Тому їх може бути безліч. Ти коли небудь помічав, що ти ще не вимовив питання до кінця, а воно тобі вже не цікаве? Отож. Це з одного боку. З боку того, хто запитує. А от з іншого, того, хто відповідає... Тут все інакше. Роздивись, нас всюди оточують запитання. Чому трава зелена, чому небо синє, чому йде дощ, чому, чому, чому… Їх безліч. І недисциплінований, неконтрольований розум кидається на них, як зголоднілий звір, готовий зжерти будь що. Але ж хіба споживання без розбору корисне? Запитай себе: ти їси бодай все, що тобі трапляється?
– Звісно ні! – не роздумуючи відповів Богдан. – Хто ж їсть все без розбору? Хіба що… Та й те навряд.
– А я про що! Виходить, твій шлунок краще розбирається, що їсти, а що – ні, ніж мозок? Тебе це не дивує?
     А справа в тому, що від набитої в шлунок непридатної їжі тобі буде зле, бо вона не перетравлюється. Звідси отруєння, пронос, зневоднення, інші «радощі». А от інформаційне сміття діє інакше. Воно може здаватися привабливим й цікавим, а насправді лише відволікає від важливого й забиває мозок, від чого той перестає функціонувати так, як йому належить. Щоб було зрозуміліше, розповім тобі притчу.

Притча про Вчителя та претендента

     Одного разу до великого Вчителя завітав немолодий вже чоловік і попрохав узяти його в учні. Старий вчитель розпитав, хто він і що він. На що претендент з гордістю розповів, що він закінчив декілька престижних університетів, навчався у знаменитих гуру по всьому світу й от тепер прийшов до нього отримати додаткової мудрості.
– Це велика честь для мене, – подякував йому Вчитель, – але вимушений тобі відмовити.
– Чому? – вигукнув гість. – Я достатньо підготовлений і мені до тебе ніхто не відмовляв.
– Я поясню, – відповів господар, – але перш ніж перейти до розмов, запрошую тебе поснідати.
     Гість з радістю погодився, бо то була велика честь для нього.
     Задоволений був і Вчитель. Він власноруч приносив йому все нові й нові страви. Спочатку гість їв багато та з насолодою. Потім, наситившись, він сповільнився й почав смакувати кожну страву. Ще потім він відставив тарілку та, розпустивши пояс, відкинувся на спинку стільця.
– Тобі щось не сподобалось? – з хвилюванням в голосі запитав старець.
– Що ти! Все вкрай смачне, – тяжко дихаючи відповів гість, – але я вже ситий.
– Облиш! У мене є ще багато чудових страв. Хіба ти бажаєш мене образити?
– Звісно, ні!
     І гість все їв та їв, а господар все підносив і підносив нові страви одна краще за іншу. Через деякий час обличчя гостя несподівано пожовтіло, він склався навпіл і видав назовні все, що до цього з’їв.
     Старий вчитель лише посміхнувся. Він дав тремтячому, такому, що аж позеленів, візаві рушник і промовив:
– Тепер ти зрозумів, чому я відмовився бути твоїм наставником? Твій мозок, як і шлунок, переповнений непотребом. Можливо кожна зі страв, що ти спожив, сама по собі гарна та корисна, але всі разом… ти щойно відчув, до чого призводять.
     Тому я от що тобі скажу. Іди й звільни свій мозок, як щойно звільнив шлунок. І от коли ти прийдеш до мене зголоднілим, можливо я візьму тебе в учні.