Канікули Богдана

(випадок на вокзалі)

     Днями біля будинку, де проживав Богдан, зібралась невеличка делегація із сусідів та шанувальників. Очолювала її надмірно активна Сова.

– У чому справа, друзі? – запитав дещо стурбований Їжачок, – що відбувається.
– Богдане! – Виступила вперед Сава. – Громада нашого селища доручила мені довести до тебе що ти робиш для неї стільки корисних і непересічних справ, ти сам це знаєш, за що ми вдячні тобі і тому вона, точніше, ми вирішили тебе…, тобі...

     Сова так старалась виголосити промову як більш офіційно, що заплуталась в займенниках і остаточно замовкла.
– … Але ніхто з нас не пам'ятає, – перевівши подих продовжила вона, полишивши попередню фразу недокінченою, – щоб ти коли-небудь відпочивав. Не в сенсі, вдома після роботи, а в сенсі відпустки.
     Тому ми порадились й вирішили призначити тобі канікули і відправити у цю саму відпустку. Ми пам'ятаємо, як ти не раз зітхав про чудові місця десь далеко від нашого Лісу, які ти бачив в якомусь журналі, і де хотів би побувати. Ми визначили, де знаходиться це місце, і керівництво нашого містечка вирішило нагородити тебе квитком саме туди.
     Отже, збирайся і навіть не заперечуй! – якось скомкано завершила Сава свою промову. – До речі, потяг відправляється за тиждень.

     Видохнувши, Сава ефектним рухом витягла з-за спини жовтуватого кольору невеличкий прямокутник паперу і простягла його Їжачку. В натовпі зааплодували, а Богдан зніяковів.
– Але, друзі, – вимовив він, – я допомагаю громаді не задля вдячності. Я такий же мешканець Лісу, як і ви. От і роблю те, що можу.
– Богдане! – перебиваючи один одного, загомоніли гості, – ми цінуємо твою скромність, але це НАШЕ рішення.
– А якщо ти відмовишся, то образиш всіх нас, – висловила думку спільноти Сова. – Отже, збирайся.

     Після цих слів Сова підійшла до Їжачка і силоміць вклала в його лапу квиток. Всі радісно зааплодували.

– Дякую, – тихо сказав Богдан і, витираючи мокрі від сліз очі маленьким кулачком, повернувся до будинку.
     Це дійсно був сюрприз, на який він аж ніяк не розраховував. Їжачок усівся на край ліжка і очманіло дивився на кольоровий папірець, який він все ще тримав у руці.
– Оце так, – все, що спромігся вимовити він.

     Весь тиждень Їжачок готувався до подорожі. Він ніколи так надовго не відлучався з рідного селища, тому і гадки не мав, що в таких випадках з собою беруть. Він все перекладав і перекладав речі, які, як йому здавалось, могли знадобиться, так що через деякий час біля валізи лежало майже все майно, що у нього було.
– Ну і як все це доперти? Ні, так не піде! – В розпачі подумав він і покликав Саву.

     Та посміялась своїм дивним сміхом над зусиллями Їжачка та, не дивлячись, майже все відсунула в бік. Залишилась невеличка купка речей, які Богдан планував взяти в останню чергу.

– Цього буде достатньо, – авторитетно зазначила Сова, – хоча і це можеш відкласти.
     Вона ткнула крилом в бік домашніх тапочок Богдана, які він планува взяти в першу чергу, та з відчуттям виконаного боргу відкланялась, бо кудись поспішала.
– Ну як же, достатньо… – подумки заперечив Їжачок і додав до Савиної купки ще трохи, і ще, і ще ледь-ледь…

     У підсумку він напхав відібраними речами чималу валізу. Добре, що вона була на коліщатках. У менший саквояж він поклав предмети точно першої необхідності (окуляри, зубну щітку, ті самі тапочки, книжку для читання в дорозі тощо). До ранку суботи (саме в цей день за розкладом було відправлення потягу) Богдан був готовий. Крім валізи і саквояжа, він вирішив взяти з собою ще й парасольку. Про всяк випадок.
     Коли наступив ранок суботи друзі та найближчі сусіди зустрічали його у дверей будинку. Сова критично оглянула Богдана і вирішила, що до подорожі він готовий.
     Усі разом вони побажали Їжачку гарної дороги та приємного відпочинку. Проводжаючі запевнили, що з нетерпінням чекатимуть на нього і його докладну розповідь про відпочинок (адже ніхто з них ніколи далеко за межами Лісу не бував). Але нехай не поспішає.
     Коли підійшов час, Їжачок попрощався з усіма, обнявся з Совою і вже націлився рухатись в бік станції, як раптом його зупинили двоє задиханих ховрахів: вони доповіли, що їм громада доручила супроводжувати його до потягу.
      Один з них, міцніший та енергійніший, відразу підхопив валізу, а другий спробував забрати саквояж. Богдан ледве відбився від нього; замість цього він простягнув йому парасолю.
     Всю дорогу до вокзалу ховрахи сварились і намагались забрати поклажу один в одного. Вони навіть побились, кинувши валізу і парасолю в придорожній пил. Від цього Богдан вкрай розлютився, нагримав на них і велів повертатись.
     Ховрахи відразу ж присмиріли і чинно продовжили рухатись слідом за Їжачком.

     Коли до вокзалу залишилось метрів зі сто Богдан глянув на годинник і запанікував: через метушню ховрахів вони втратили багато часу і запізнювались. Кампанія прискорила темп і невдовзі опинилась на станції.
     Про те, що сталось далі, я дізнався від старого Грака, який в той день чергував на пероні. А розповів він от що.

– Я поважно йшов уздовж поїзда, який уже був готовий до відправлення, і стежив, щоб ніхто не висовувався з вікон вагонів, і щоб проводжаючі не наближались до краю перону.

     І от, коли з потягу пролунав прощальний свисток, і вагони, вдарившись залізними бампери, поволі зрушили з місцся, – захоплено розповідав Грак завсідникам привокзального кафе, серед яких був і я, – з будівлі вокзалу вибігла дивна група.
     Попереду, спітнілий та почервонілий від зусиль, із саквояжем в руці біг шановний містер Богдан (Грак його впізнав). Позаду, штовхаючись і даючи один одному стусанів, рухались двоє молодих ховрахів. Один з них котив велику валізу, геть вкриту пилом; у іншого в руках була пошарпана парасоля.
     Побачивши, що поїзд вже рушив, ховрахи покидали багаж і кинулись до останнього вагона. Не встигаючи за ними через силу біг пан Богдан. За хвилину він спіткнувся о покинуту валізу і, втомлений, спітнілий і вкритий пилом, остаточно зупинився.
     Тим часом молодики в останню мить, коли хвіст потягу майже минув платформу, встигли встрибнути на задню площадку.