Їжачок і Дикобраз, або друга зустріч з Лісовим Богом

(Про те, як Богдан побачив Дикобраза та позаздрив йому)

     Невдовзі після дня народження Богдан зустрів у лісі Дикобраза. Скажу відверто, його вразив цей дивовижний звір. Особливо його голки, які у Дикобраза виявились набагато довшими, гострішими і, звичайно ж, красивішими за його власні. Дикобраз впевнено блукав незнайомим лісом, анітрохи не турбуючись, що хтось може його скривдити.

     Чомусь ця зустріч схвилювала Їжачка.     

– Напевно ці довгі й гострі голки роблять Дикобраза ще більш захищеним і неприступним. Може, якби і у мене були такі, я став би ще сильнішим, а тому кориснішим для Лісу? – розмірковував він.

     Як не дивно, але думка про довгі голки стала нав'язливою. Богдан уявляв, як вони захистять його не тільки від хижаків, але й від небажаних контактів і неприємних ситуацій. Він почав заздрити Дикобразу. Це почуття було неочікуваним, а тому дивувало і тривожило.
     Ба більше. Його почали дратувати власні голки, якими він ще недавно навіть почав пишатися. Йому здавалось, що маленькі сірі і скрізь однакові, вони роблять Їжачка схожим на бридкого колючого щура. Незнайоме почуття огиди до себе оселилось в його все ще травмованій душі.
     Не допомогла навіть звістка про те, що Дикобраз зіткнувся з Борсуком: вони щось не поділили; справа дійшла до бійки, в якій переміг Борсук, а Дикобраз посоромлений назавжди покинув їх ліс.

   Богдан знов замкнувся в собі і віддалився від своїх друзів. Коли ті приходили провідати його, він відмовлявся відчиняти двері й поговорити з ними. А ще згодом він став покладати частину провини за своє нинішнє становище саме на них.
– Адже тоді, – міркував він, – вони могли його умовити, зупинити, але не умовили й не зупинили!

     Ситуація зайшла в глухий кут, з якого а ні Їжачок, а ні його вірні друзі не бачили виходу.
     Непомітно для себе за пройдешній рік в свідомості Богдана затьмарилось усе, що він почув від Лісового Бога. А на передній план винирнули колишні страхи, невпевненість та образа.
     Ба більше, Їжачок взагалі майже не згадував Господаря Лісу, а якщо й згадував, то вже не з вдячністю, а з роздратуванням, також покладаючи на нього свої поточні негаразди.
     І от черговою безсонною ніччю Богдан сформулював для себе наступну тезу:
– Так продовжуватись не може, – вирішив він. – Він мене таким зробив – нехай сам і виправляє!

     Варто зазначити, що об’єктивно ніяких негараздів у Їжачка не було. Щось змінилось не ззовні, а саме в сприйнятті ним свого життя. Спершу після зміни зовнішності він ставився до свого нового буття, як до виклику, що має подолати. Тому настрій його був войовничим, а сам він оптимістично налаштованим.
     Тепер же, за рік, що минав, оточуючі звикли до його зовнішності; вчинок, який тоді виглядав героїчним і викликав захоплення, з часом був витіснений іншими лісовими подіями (наприклад тим, що у Лисиці народилось відразу восьмеро цуценят); а сам Їжачок перетворився на не дуже приємного в спілкуванні і не надто привабливого зовнішньо пересічного мешканця селища.
     Все частіше і частіше він згадував про своє колись фантастичне хутро, і все більше і більше жалів себе. Одним з подразників щодо цього був той самий локон, який Богдан у рамці повісив на стіні біля дзеркала. Щоразу, як він бачив в ньому свою малопривабливу мармизу, погляд його відволікався на дивне шовковисте нагадування про минуле. Це стало залежністю. Але, як зазвичай буває із враженими цим напастям, він її не помічав.
     Чим далі, тим частіше Їжачок замислювався про Ніч Вічної Тіні, що от-от мала наступити.
– Моє життя безсумнівно погіршилось, – розмірковував Богдан, – але ж ми так не домовлялись (чи то навмисно, чи то непомітно для себе він забув, що ніякої домовленості з Лісовим Богом взагалі не було; навпаки, той попереджав, що шляху назад не буде), – от хай і виправляє!

     Іноді якісь внутрішні сумніви щодо обґрунтованості такого роду претензій турбували його сумління, але все частіше Їжачок заганяв їх вглиб підсвідомості.
     І от в наступну таємничу Ніч, нікому нічого не сказавши, з почуттям заздрості і образи Їжачок знову відправився до Лісового Бога. Його похід залишився непоміченим, бо через мізантропію, що розвилась, та незрозумілу агресію, Їжачок відвернув від себе навіть самих відданих прихильників.
     Дорогою, яку він майже не помічав, він розмірковував, що його нинішня унікальність і зміни загалом, що відбулися, – це, напевно, добре. Але, якщо це добре, то чого йому так погано? Можливо, і дружба, і авторитет, і повага, і що там ще, – лише слова, маячня, щоб задурити голови таким невдахам і простакам, як він. Чомусь більшість в селищі мріють зовсім про інше: про матеріальний статок та добробут, про вдалий шлюб та щасливих діточок, а не якісь там ефемерні фіґлі-міґлі (що таке фіґлі-міґлі він не знав, але звучало вкрай принизливо).
– Чому я маю бути білою вороною? – запитував він себе. – Годі! Хай спробують інші.
     ...А як ще це розуміти? От тільки учора його оточували прихильники й друзі (?), а сьогодні він один у темному страшному лісі, і жодна жива істота не побажала йому доброї дороги.
     Його жертва була марною (чомусь він почав вважати, що минулорічні метаморфози були не для нього, а для когось)! У нього, як сверблячка по всьому тілу, з’явилось пристрасне прагнення повернути все, як було: щоб замість оцих недолугих голок – колишнє м'яке та пухнасте хутро, яке, принаймні, радувало його і викликало захоплення оточуючих (Підозрюю, що насправді він просто волів повернутися до колишнього безтурботного життя).

– Досить! – з образою невідомо на кого міркував він. – Побув захисником та героєм, і годі. Жили ці якось без нього, і надалі житимуть. В нього також лише одне життя. А винен у цьому… Так! У всьому винен Лісовий Бог. А ще цей Дикобраз...