один кумедний персонаж

Так уже я, мабуть, вихований, але мені огидно, коли людині чіпляють прізвисько й потім постійно так називають, незалежно від того, подобається їй це чи ні. У нашій сім’ї, ми — діти, від батьків ніколи не чули слів: чорномаз, хохол, кацап, жид та інших прізвиськ. Дехто може ще зі школи тягнути за людьми прізвиська навіть у поважному віці й вважати це «крутим» заняттям.
Щодо себе я завжди такі речі припиняв. Так, і стосовно інших теж.

Був у мої часи в Хмельницькому один кумедний персонаж. Сам він виріс у бідній, навіть за радянськими мірками, сім’ї. Мати, як на мене, була трохи схильна до періодичних «узливань». Сестра своїм виглядом видавала нахил до випадкових зв’язків. Інших членів цього сімейства мені бачити не доводилося — на щастя чи на горе. Можливо, інші його родичі були не настільки розпущені. Адже звідкись у нього з’явилася тяга до прекрасного.

Хоч ця тяга була своєрідною. Він скуповував платівки й диски «чохом». Якось я зайшов до нього додому, щоб подивитися його «колекцію». Уся ця колекція валялася скрізь, у кожному кутку кімнати. Горами, так що щось знайти було проблематично. Збиралося заради самого збирання. Жодної системи чи сенсу.

Був він худорлявий, лисуватий, трохи згорблений і часто мав недоглянутий вигляд. Дружина, наскільки я розумію, його зовнішнім виглядом не надто цікавилася. У них було двоє хлопчаків, які більше тягнулися до матері. Напевно, це була й його «заслуга». Мало того, що сам виглядав кепсько, так і дітьми особливо не переймався.

У нього було дві пристрасті: музика й жінки. До речі, моральний і духовний образ останніх його мало цікавив. Так само й місце побачень. Чи то горище, чи підвал, чи бур’яни.
Мабуть, і з дружиною у нього на цьому ґрунті був розлад. Якій жінці сподобається жити з бродячим «березневим котом»?
Хоча й сама вона не була Ярославною. Але у виборі тих, з ким спілкувалася, була трохи вибагливішою.

Головна проблема їхньої сім’ї полягала в тому, що він, працюючи на будівництві, заробляв непогані гроші, більшу частину яких витрачав на диски й платівки.
Зрозуміло, дружині таке становище не дуже подобалося.
А він скуповував усе підряд: «мох і болото».

Коли в Україні заробітки стрімко почали падати, а це вже був кінець століття, ми з ним зібралися до Португалії на заробітки. Я теж був завсідником нашого міського блошиного ринку, тож на правах знайомства вирішили рушити в Європу — грошей підзаробити.

Про те, як ми опинилися в Ніцці, замість Порту чи Лісабона, можете, якщо цікаво, прочитати в моїй книзі «Скринька королеви Марго», оповідання Слави.

Уже в Ніцці наші шляхи розійшлися. Я залишився в місті, а Сергій із ще одним таким самим «бродячим філософом» поїхав спершу до Іспанії, а потім ще десь тинявся в пошуках роботи.
Потім я якийсь час пожив у Ніцці, згодом переїхав у Бельгію. Про цих двох бродяг я більше нічого не чув аж до того часу, як приїхав додому, а це було тільки через шість років.

Коли ми зустрілися, Сергій виявився ще більш «потертий». Він розповів, як нелегально працював у Швейцарії, перебивався з хліба на воду й навіть спав на дереві, що, як я думаю, було вкрай незручно. І ще додав, що там дуже бідував. На що я йому відповів: не зв’яжися він тоді з тим бовдуром, а залишся зі мною, то навряд чи так бідував би.
Річ у тім, що я в цей самий час працював у Цюрихському кантоні й відпрацював там п’ять років. А їхали ми, якщо пам’ятаєте, саме на роботу.

А коли ми зустрілися вже на толкучці в нашому місті, він встиг «засвітитися» серед колег по ринку тим, що розповів про свій досвід вживання улюблених ласощів французів — жаб’ячих лапок, запечених у тісті.
Можете уявити реакцію його співрозмовників на цю інформацію? Дехто навіть «звинувачував» його в канібалізмі, враховуючи можливість, що це могла бути зачарована красуня.

Тож коли я приїхав у Хмельницький, за ним міцно закріпилося прізвисько «Жабоїд». Він цілком спокійно реагував на це прозвище. Я ж спершу обурювався. Людині за п’ятдесят, а його, як пацана, кличуть «жабоїдом». Але згодом, зрозумівши, що це прізвисько вже міцно прилипло до Сергія, я припинив свою «правозахисну діяльність» і заспокоївся. Якщо він не нервує, то навіщо це мені?

Так уже я, мабуть, вихований, але мені огидно, коли людині чіпляють прізвисько й потім постійно так називають, незалежно від того, подобається їй це чи ні. У нашій сім’ї, ми — діти, від батьків ніколи не чули слів: чорномаз, хохол, кацап, жид та інших прізвиськ. Дехто може ще зі школи тягнути за людьми прізвиська навіть у поважному віці й вважати це «крутим» заняттям.
Щодо себе я завжди такі речі припиняв. Так, і стосовно інших теж.

Був у мої часи в Хмельницькому один кумедний персонаж. Сам він виріс у бідній, навіть за радянськими мірками, сім’ї. Мати, як на мене, була трохи схильна до періодичних «узливань». Сестра своїм виглядом видавала нахил до випадкових зв’язків. Інших членів цього сімейства мені бачити не доводилося — на щастя чи на горе. Можливо, інші його родичі були не настільки розпущені. Адже звідкись у нього з’явилася тяга до прекрасного.

Хоч ця тяга була своєрідною. Він скуповував платівки й диски «чохом». Якось я зайшов до нього додому, щоб подивитися його «колекцію». Уся ця колекція валялася скрізь, у кожному кутку кімнати. Горами, так що щось знайти було проблематично. Збиралося заради самого збирання. Жодної системи чи сенсу.

Був він худорлявий, лисуватий, трохи згорблений і часто мав недоглянутий вигляд. Дружина, наскільки я розумію, його зовнішнім виглядом не надто цікавилася. У них було двоє хлопчаків, які більше тягнулися до матері. Напевно, це була й його «заслуга». Мало того, що сам виглядав кепсько, так і дітьми особливо не переймався.

У нього було дві пристрасті: музика й жінки. До речі, моральний і духовний образ останніх його мало цікавив. Так само й місце побачень. Чи то горище, чи підвал, чи бур’яни.
Мабуть, і з дружиною у нього на цьому ґрунті був розлад. Якій жінці сподобається жити з бродячим «березневим котом»?
Хоча й сама вона не була Ярославною. Але у виборі тих, з ким спілкувалася, була трохи вибагливішою.