2

А принц і його свита мчали до столиці королівства Аталант — Далмаху. Вони встигли вчасно — батько Алера вже збирався посилати людей на їхні пошуки.

Тільки сини Лесера були незадоволені поверненням принца з його шаленої втечі в хащі оповитого туманом лісу. Вони їхали, опустивши забрала на свої вродливі обличчя, щоб ніхто не побачив на них злості й розчарування. Юнакам було начхати на те, що вони близькі до державної зради — сьогодні поруч була омріяна ними корона, і вони не могли відмовитися від неї так легко.

Але молодий спадкоємець навіть не здогадувався про ці злочинні думки, він був похмурим і сумним, тільки одна думка турбувала його — як знайти руду чаклунку, яка викрала його серце?

Кавалькада підйомним мостом заїхала до родового королівського замку, що розташовувався на напрочуд гарних смарагдових пагорбах в оточенні замків і палаців трохи менше, а далі виблискували білизною стін невеличкі будівлі, вкриті червоною черепицею, де мешкали простолюдини, — це й було місто Далмах, столиця великого королівства Аталант. Місто було оточене високими фортечними мурами, де несли варту лучники. Кілька стародавніх веж, побудованих під час заснування столиці, здіймалися сірими велетнями, і здавалося, що вони впираються шпилями в небеса.

Це було місто аристократів, ремісників і торговців. Майже в кожному вибіленому будиночку була майстерня. Шевці, ювеліри, палітурники, кравці та ковалі славного Далмаха відомі були на все королівство. А скільки чарівних пекарень і кондитерських було тут! Чисте, красиве, процвітаюче місто, столиця сильного і благословенного краю.

Вечірній замок зустрів свого спадкоємця вогнями, що мерехтіли у величезних залах, заставлених розкішними меблями. У головному залі вже були накриті столи для бенкету, і всі мешканці замку зібралися за ними, чекаючи на принца Алера і його загін. Незабаром з'явилися і вони. Бенкет почався.

Вино і мед лилися рікою, страви на столах були найрізноманітніші — кухари столиці славилися на все королівство своїми талантами, і тільки принц із синами Лесера сиділи похмурі, немов ліс на світанку... Але в кожного була своя причина для роздумів. Сумний принц викликав здивування і занепокоєння у присутніх за столом лицарів та їхніх домочадців. Особливо засмутилася Ядвіга, наречена принца. Вона чекала на нього весь день, і коли нарешті загін в'їхав у замок, кинулася до нареченого назустріч... Але... Принц, занурений у свої думки, проїхав повз наречену, навіть не глянувши на неї.

І ось тепер, ледь стримуючи сльози, Ядвіга сиділа праворуч від принца, але... ні слова, ні погляду не було подаровано їй коханим.

Її увагу привернув шум за іншим кінцем столу. Там зброєносці Лесерів зі сміхом обговорювали дивну поведінку принца під час полювання.

— То що, Алере, ти все-таки спіймав свою химеру? — сміючись, запитав барон Лесер. Уся ця історія, на щастя, була позаду, і тепер можна було повеселитися, відпочити від важкого дня.

— Не смій згадувати про це! — схопившись, закричав принц. — Ніколи, ніколи не смій згадувати про неї!

Шум за столами вщухав, усі здивовано дивилися на спадкоємця. Що відбувається?

— Продовжуйте без мене... — тихо сказав Алер і вийшов із зали. Ядвіга кинулася за ним.

Невдовзі розмови й пісні за столами відновилися, і веселі лицарі та їхні дами продовжували бенкет, немов нічого не сталося. Тільки барон Лесер не міг забути про витівку свого вихованця — він зрозумів, що скоро прийде біда в Ккоролівство Аталант.

— Що сталося? — схопивши нареченого за руку, запитала Ядвіга. Вона наздогнала Алера в напівтемному коридорі замку, освітленому тільки тьмяним смолоскипом.

— Нічого... — глухо відгукнувся той. — Мені потрібно йти, залиш мене...

Його тужливий погляд був спрямований у чорнильний морок за вікном. Зкнувши з себе руки нареченої, він обхопив ними голову, немов вона розболілася раптом.

— Іди геть!

— Куди ти зібрався? Ти що, знайшов іншу? Ти розлюбив мене?

Мовчки подивився принц на красуню, яку, як він думав, він кохає... Її величезні карі очі дивилися на нього, світле, кольору пшениці, волосся спускалося майже до землі й було укладене в хитромудру зачіску. Так, вона була красива, але цього замало... Він не знав кохання... Як пояснити Ядвізі, що він не може з нею одружитися? Він не хотів завдавати їй болю...

— Вибач, — тихо сказав Аллер, відвертаючись від неї. — Ми поговоримо потім, а зараз мені потрібно піти...

— Ні! — дико, надламано закричала Ядвіга. Ноги перестали її слухатися і щоб не впасти вона важко привалилася до холодної стіни. Але що вона могла зробити? Як могла втримати того, хто йде назустріч своїй долі? І наречена принца зрозуміла, що не бувати їй королевою великого королівства Аталант...

Тільки на світанку примчав принц у зачарований ліс, де зустрів минулої ночі руду красиву відьму. «Вона зачарувала мене», — подумав він, але ця думка тільки розвеселила його. Аллер голосно розсміявся. Йому подобалося бути зачарованим нею. Але як знайти красуню, послану долею? Що ж йому робити?

— Не потрібно мене шукати... Я тут... — прошелестів її голос, який легко можна було переплутати з шелестом вітру в гілках сосен.