1

— Принце, нам варто повернутися! У цьому тумані нічого доброго не чекає! — прокричав сивочолий барон Лесер, призупинивши скакуна і напружено вдивляючись у білястий ефір, що наповнював ліс.

Юнак, сіроокий і статний, не зупиняючись, промчав уперед. Його кучеряве русяве волосся зметнулося від пориву вітру. Затріпотів червоний плащ.

— Принц, зупиніться! — понеслося до нього крізь туманну ніч, але він уперто гнав коня далі.

Щось кликало його, щось чекало його там, попереду, у чорнильній темряві ночі. Він уже не міг зупинитися, він жив цією шаленою скачкою — вітер куйовдив волосся, обдуваючи бліде обличчя з тонкими орлиними рисами, рвав плащ із плечей... У всьому його вигляді було якесь безумство. Божевілля дике і давнє, як цей ліс, що наступає з усіх боків.

Вершники, які відстали від принца після окрику барона, з новими силами помчали в гущавину — ніяк не можна залишати спадкоємця одного.

Коли вони наздогнали його, то побачили дивну картину: принц зістрибнув з коня, напружено вдивляючись у хащі. При цьому він несамовито шепотів:

— Хто ти? Хто ти?..

— Принц Алер! Що відбувається? — злякано запитав барон Лесер. — Тут немає нікого, крім нас!

— Як немає? — відгукнувся Алер, зло блиснувши очима. — Ви що, осліпли? Ви не бачите її? Але... куди ж ти? Куди?..

Як вітер, зірвався принц з місця і помчав за своєю химерою. Здивовано переглядаючись, вершники залишилися чекати на нього.

— Чаклунство! — квапливо перехрестився один із них.

— Я повинен його повернути! — протестував барон, коли сини зупиняли його, не даючи бігти за Алером. — Спадкоємець трону в небезпеці! Якийсь фантом заволодів ним!

— Батьку! Він уже давно не дитина і сам може захистити себе, та й зброя завжди при ньому... До того ж, він один із найсильніших лицарів у нашому королівстві. І не забувай про те, що він надмірно самостійний і не похвалить тебе за прагнення утримати його від якогось подвигу! — лицемірно заперечував старший син, сподіваючись, що принц знайде в гущавині свою погибель, а вони — сім'я Лесерів — запанують як найближчі родичі. Він міряв про трон.

Хтось зі свити схопив поводи коня, кинутого принцом, а барон покірно обвис на руках своїх синів.

А принц Алер мчав нічним туманним лісом слідом за химерою в зеленому плащі. Від нічного видіння виходило дивне сяйво, немов тисячі світлячків кружляли навколо стрункої дівчини. Усе, повз що проходила лісова німфа, було осяяне цим неземним зеленуватим світлом — стовбури застарілих дерев, висока трава і квіти. А за межами сяйва — туман і ніч.

— Не тікай! — збиваючи подих, кричав принц. — Я хочу знати, хто ти! Не бійся мене, я не заподію тобі зла! Ти, мабуть, заблукала! Ми допоможемо тобі, адже пропадеш! Я відвезу тебе додому!

Він наздогнав дівчину, і на нього з котячою цікавістю втупилися її карі очі, темні, як кора сосен після дощу.

— Додому? — дзвінко розсміялась красуня, кутаючись у плащ. — А я й так удома! Але от хто ти і що тут робиш тут без запрошення? До того ж ще й полюєш на моїх звірів! Не смій!

Величезні очі гнівно дивилися на незнайомця, а бліді тонкі руки смикали зав'язки плаща. Дівчину охопило дивне хвилювання. Вона зрозуміла, що вона не може сердитися на цього красивого лицаря.

— Так ось чому наше полювання не вдалося! І туман цей... Чаклунка лісова постаралася! — усміхнувся Алер, обережно підходячи до дівчини ближче. Але яке ж було його здивування, коли рука його схопила порожнечу, а на тому місці, де щойно стояла руда бестія, лише туман клубочився. Точно відьма! Почувши за спиною тихий мелодійний сміх, він різко обернувся. Вона стояла, притулившись до величезного дубу, і глузливо дивилася на нього.

— Але я не відьма!

— Тоді хто?

— Спочатку ти відповідай! Я тут господиня, і я питання ставлю! Я ще подумаю, чи відповідати тобі... Адже ти прибулець, ти чужий для лісу! — лукаво усміхнулася дівчина.

— Я принц Алер, я полюю тут, та ось з твоєї милості і звіра не зловив, і сам зі шляху збився.

— Я покажу тобі дорогу додому, якщо пообіцяєш більше не чіпати моїх звірів, — сказала вона, відкидаючи з обличчя капюшон.

Принц був вражений її незвичайною красою і стояв як статуя, не сміючи слова сказати. Вітер вщухав, а світляки, що кружляли роєм навколо лісової принцеси, розлетілися хто куди, і тепер уся галявина була заллята зеленуватим мерехтливим світлом. Шкіра дівчини трохи відливала смарагдом, але принц подумав, що це через це дивне сяйво. Руде волосся зміїлося по вузьких плечах, спускаючись майже до землі, таке шовковисте, таке гладке...

— Ну що ж, тепер моя черга сказати ім’я — я Алегра, — перервала тривалу тишу дівчина.

— Але що ти тут робиш? Не діло це — молодій дівчині в дикому лісі жити відлюдкувато, — промовив принц, не відриваючи погляду від красуні.

— А я і не живу так... А що я тут роблю, я не скажу, не повинен ти цього знати! — відповіла Алегра. І в голосі її відчувся сум.

— Але я не можу залишити тебе в лісі! Згинеш!

У голосі принца було явне занепокоєння. Дівчині стало трохи смішно — про себе б переймався, вона не згине, а ось він без її допомоги в чарівному лісі і пропасти може...