Розділ 6: тріщини ночі

  Майкл саме прямував назад до балкона. Він затримався на довше, ніж сам того очікував. Урсан сьогодні був дещо розбитим. Хоча, як таким не бути у роковини загибелі сестри? 

  Він потер своє перенісся.
  Щоб там не було, а зібрання мало неодмінно відбутися. Літучі давно вимерли, майже ставши міфом, але якщо їх справді десь бачили, ігнорувати цього не можна.

  — Ой, — сахнулася вона, глянувши на чоловіка у саду.

  Легені замерзли, як і її пальці. Серце чомусь намагалося втекти з грудей.
  Зорі та місяць були єдиними свідками цієї сцени. Серед нічного саду було двоє: найвідоміший співак з таємницями та дівчина, яка сама для себе була загадкою.

  Ти – лісова месія, заспокойся. Ти і не таких вколошкувала. 

  — Перепрошую, — різко мовив він, поправляючи своє патлате волосся.

  Вона встала з бортика фонтану, даючи простір Урсану. Руки Асаоль склала  виважено перед собою. Вона стояла на відстані витягнутої руки від нього, а думки її волали: це його вона бачила з балкона. Це він співав на сцені. Для нього були усі ті оплески й овації. І ось він тут, поруч неї у пустому саді, невпевнено поправляючи своє волосся.

  Асаоль знала, що найрозумнішим рішенням буде піти, дати йому спокій. Та чи не гарна це нагода дізнатися щось нове? Тим паче, щось було в ньому такого, що спонукало її не йти. 

  Дерева шелестіли під подувом літнього вітру, а здалеку вчувався плескіт морських хвиль. Цвіркуни співали балади доки секунди перетворювалися на хвилини. 

  — Ви маєте родину? — раптово запитав він, дивлячись на булькотіння води у фонтані. 

  — Ні, не маю.

  Він витримав на ній свій погляд, а потім гучно видихнув.

  — Перепрошую, це було не ввічливо з мого боку, — утомлено мовив він. — Для вас це, певно, болюча тема.

  Аса ще не надто розумілася на ввічливості, але..

  — Я своїх батьків майже не пам’ятаю. Вони загинули, коли мені було три. Відтоді я мала лише одну жінку, яка доглядала за мною, ставши і батьком і матір’ю, — вона не знала чому це сказала, але, здавалося, це може підбадьорити його. 

  — Де вона зараз? — в його тоні чулася обнадійливість.

  — Померла півтора місяця тому, — груди паралізувало за згадки про її компаньйонку. 

  Жінка була середнього віку, з досі чорним, мов темна ніч кудрявим волоссям. Вона не мала імені, так само як і Асаоль, адже такі формальності у лісі не потрібні. Компаньйонка виростила її, навчила усьому, що знала сама. Вони жили у печері, полювали, купалися у річці, бігали лісами, імітували пташиний спів задля комунікації на відстані, лежали на траві, і ніколи не нудьгували. 

  Та одного разу, у сильну зливу, жінка прийшла до печери пораненою. То був ведмідь. Рана була не глибокою, а кровотечу зупинили, але не минулося. Інфекція забрала її за дві доби. По її пальцях і губах розливалася мертвотна синява, а червоні смуги під шкірою навколо рани здавалися живими істотами. То була страшна смерть.

  Крізь гарячку та сплутаність свідомості, жінка мовила слова, які назавжди закарбувалися в її пам’яті.

  — Ліс.. — говорила вона, що було нечастим явищем — життя тут… — часте, поверхневе дихання заважало говорити, — йди, нема чого тут робити, — вона намагалася ще щось сказати, але виходило лише хрипіння та якесь ойкання. — Оль, оль… оль… 

  Так вона й померла, не встигнувши сказати останні слова. 

  Горло Асаоль стиснуло, коли вона знову опинилася під зірками Капокру.

  — Вибачте, — витерла мокроту під очима, — певно, я піду. 

  Вона різко розвернулася і побігла доріжкою з каменю назад до будівлі.
  Урсан щось сказав їй услід, але вона нічого не бачила та не чула. Її вишуканий наряд розвивався позаду поки вона мчала. Її шкіра горіла, а серце боліло. Асаоль бігла аж доки не врізалася у щось.

  У когось.

  Її за плечі схопили теплі руки, та їй було байдуже. Байдуже!

  Невже вона справді думала, що зможе все це забути? Горло здавило, а сльози градом текли по підборіддю, намочивши чорну маску. Дихання переривалося шморганням. Її трусило.

  — Овва, перепрошую, — сказав галантно знайомий голос. 

  Знайомий? Та певно просто вона марить.

  — Я недогледів куди… — раптом, поза чоловіка змінилася. — Асаоль? — голос понизився до серйозного, лякаючого тону.

  Вона знову витерла руками сльози щоб бачити хто перед нею стоїть і угледіла під синьою маскою очі кольору найчистішого льоду.

  Алекс.

  Він став неймовірно спокійним, але попри істерику, Асаоль відчувала як повітря електризується, стаючи крижаним навколо нього. 

  — Я не, просто, він… — горло все сильніше затискалося, а легені відмовилися дихати, — вибач, я лиш…

  Очі, кольору трави, омив водоспад горя, що його вона ховала всередині протягом місяців. 

  — Хто? — його крижаний тон налякав її. 

  Вона поглянула на нього.

  Алекс сильніше стиснув її плечі в очікуванні.

  — Асаоль, хто тебе засмутив? — він запитав наполегливіше.

  Вона похитала головою у незмозі щось сказати.

  — Хто? Тебе? Засмутив?

  Вона звільнилася від його рук, ступивши крок назад.

  — Не зважай, — похитала вона головою, — не кажи про це нікому.

  На мить їхні погляди зустрілися. Розпачливе літо та крижана зима.
  Алекс дивився на неї та не тямив що він робить. Побачивши її, залиту слізьми, його серце пішло у п’яти, залишивши місце лише сліпій люті.

  Його пальці торкнулися її волосся, та Асаоль не затрималася і побігла від Алекса, не давши йому змоги піти слідом, загубившись у натовпі.

  Він зостався стояти посеред кам’яної доріжки та вже хотів йти за нею, коли побачив як Урсан виходить з саду, звідкіля прибігла й Асаоль. 

  Тим часом, лісова месія, тонучи у своїх спогадах, зайшла на якийсь темний балкон оперної зали. Вистава вже майже закінчувалася, а Аса лише прокручувала в голові слова синюшного тіла: «Оль… Оль… Оль…».