Розділ 4: куди пригода завела

  У їдальні за довгим дерев’яним столом сиділо троє: Майкл, Алекс та Асаоль.  

  — Як твоє ім’я? — запитав Майкл. — Дивно, що ми не знаємо як звати нашого гостя, — підморгнув він, сидячи навпроти. 

  Алекс поруч вимушено  колупав щось у тарілці.

  — Асаоль.

  — Асаоль? — перепитав він, ніби смакуючи літери на язику. — Ніколи не чув про таке ім’я. 

  — Я не тутешня.

  — Мм, гадаю ти не брешеш, — Майкла щось у цьому повеселило. 

  — То ти все ж таки маєш ім’я? — мовив Алекс, не помічаючи, що слова зринули з вуст.
  За сніданком запала тиша.

  Алекс намагався якнайменше привертати до себе уваги, Майкл – навпаки. Лише Асаоль розривалася між цими двома станами не знаючи як себе поводити. 

  Тож я в будинку своєї цілі.

  Вона міркувала що це означає і як їй варто діяти. Асаоль гадала, що знайти будинок буде найскладнішим. Тепер вона усвідомила, що це була найлегша частина.
  На малюнку замовника був зображений чоловік, але тут чоловіків двоє. А портрет достеменно точно не зображав нікого з них.
  Майкл – істинний мисливець. Його м’язиста статура промовисто про це свідчила, а чорне, коротко пострижене волосся це підтверджувало: він цінує практичність. Також рід його занять виказувала засмагла під літнім сонцем шкіра.

  Алекс, натомість, був худорлявим, з витягнутим, аристократичним обличчям і блідою шкірою. З вигляду вона могла його прийняти за інтелігента чи професора.  Те світло-русяве густе волосся як і завжди було владене, а довгі пальці – педантично складені.

  Асаоль ніколи б не сприйняла цих двох за братів, адже вони такі різні. Але, попри розбіжності, є між ними подібні деталі, яких вона ще не зрозуміла.

  Дівчина відчувала усе своє тіло: спину, ноги, руки, обличчя, пальці. Вперше за своє життя їй доводилося спрямовувати свою увагу на кожну частинку тіла щоб контролювати його, і виходило це кепсько.

  — Асаоль якось довго звучить, — м’ясо вивалювалося рота Майкла коли він, жуючи, додав. — Як тобі Аса?

  — Га? — виринула з задуми вона.

  — Аса, скорочено від Асаоль.

  — А, так. Можна і так. 

  Алекс, тим часом, доїдав салат та стейк.

  — Як там кошеня? — запитала Аса в Алекса. Її непокоїли його слова про те, що кошеня може не пережити ночі. Вона водночас і хотіла і боялася почути відповідь, тож серце зупинилося на мить, коли Алекс підвів на неї погляд.

  — Після сніданку підемо до нього, тоді й сама побачиш.

  Вона не знала що це означає, і чи означає щось взагалі. Якусь мить зоровий контакт ніби пронизав їх, від чого вона не змогла вичавити більше, ніж одне слово. 

  — Добре. 

  Алекс пропустив Асаоль до операційної, а потім і сам зайшов до кімнати. Посеред столу стояла коробка з ганчірками в яких повзало сліпкувате кошеня. 

  Її груди здійнялися в різкому вдисі, коли побачила, що смерть зглянулася над малям. Та попри те, що вона дивилася на нього, бачила його померлу матір. Дівчина розуміла, що вона зробила все що могла, але провина все ж її не покидала. 

  — Тож воно пережило ніч.

  — На щастя, так, — Алекс стояв поруч неї та дивився на мале створіння. — Шкода його матір. Якби не ті травми.. 

  — Травми? — Асаоль закам’яніла. 

  — Вочевидь, на неї хтось напав. Може вовк, може – пес. У неї було зламано декілька ребер та задня лапа. Бідолашна.

  Асі серце краялося від почутого.

  — Але, — підбадьорливо мовив він чи то до неї, чи то до себе, — щастя, що кошеня вижило. Растський кіт – це рідкість.

  — Яка різниця рідкісний він чи ні? Від цього звичайні коти та тварини менш живими не стають. 

  Він оцінювально глянув на неї.

  — Як би там не було, а ми його не назвали, — Асаоль знову не вдалося природно підтримати розмову. Ніяковість пронизала її нутро.

  Він продовжував дивитися на неї згори.

  — До речі, так, щодо імені. Ми належно не представилися. Я Алекс Ліквот.

  Асаоль не розуміла цих формальностей, але, що б там не було,  вона йому підіграє. У його домі живе як ні як.

  — Я Асаоль. 

  Його світлі очі дивилися на неї, а потім довгі пальці прослизнути під її долоню. Він поцілував її руку, не відводячи свого погляду від очей Асаоль.

  Це.. Не очікувано.

  — Радий познайомитися, Асо.

  — Мох.

  — Що? — зачудовано запитав Алекс.

  — Можемо його назвати Мохом якщо це він, або Шишкою, якщо вона.

  — Аа, — зрозумів він. — Та це.. добре, нехай буде так. 

  Того ж дня, вже під вечір, Асаоль не знала чим себе зайняти. Вона сиділа у виділеній для неї кімнаті, і крутила у руках лист.