Розділ 2: коханка долі

 Наступного дня дівчина йшла сонячними вулицями міста-острова Капокр і уважно обдивлялася ринок у пошуках чогось корисного. На торжищі було безліч продавців які торгували спеціями, тканинами, подекуди навіть контрабандою, а здалеку, на скелястій вершині, виднілася кам’яна фортеця. 

  Бували дні, коли дівчина помирала від нудьги у лісі, але все перевернулося коли незнайомець запропонував доволі привабливу угоду. 

  Вона погодилася. 

  Тепер же, коли вона прибула до цього місця, у неї купа справ та думок, які вже набридли.

  Зараз, маючи на руках десяток хукрів (так називали місцеву валюту) завдяки тому йолопу, вона мала знайти собі якусь кімнату для ночівлі. Було не комфортабельно спати на холодній бруківці впродовж цих двох тижнів. Ще й пияки знаходили в ній щось цікаве, майже щоночі перериваючи сни. 
  Живучи у лісі вона спала у своїй печері на вистеленому мосі, і ніхто її не турбував.

  — Любонько! — мовив стурбовано хтось позаду. — Куди ж це ти йдеш у такому вигляді? 

  До неї говорила невисока пухкенька жіночка.

  — Я..

  — Так не піде, дитино. Ходи сюди. — Підкликала до себе вона. 

  До цього моменту здавалося дивом, що в такому людному місці ніхто не помітив брудної дівчини в мішку, що слугував тій одягом. Хіба ж вона винна, що чоловік у доках мав намір її обікрасти, коли сказав, що має перевірити вантаж?

  — Як тебе звати, люба?

  І знову це питання. Дівчина розуміла що без імені тут ніяк, а повторити сценарій минулої ночі вона не хотіла.  

  Вона озирнулася навколо і побачила вивіску з написом “Асарук”, що означає карколомна риба. Пересічні їй люди говорили, що вона застрашливо-загрозлива як на молоду дівчину, тож сприймала це як комплімент, хоча й не була певна чи це так. 

  — Аса… Моє ім’я Асаоль, — додала вона. 

  Дівчина вже колись мала ім’я, але була зовсім малою щоб його запам’ятати, коли батьки померли. Правда, вона уривками пам’ятала як матір говорила до неї щось на кшталт оль. Тому цю частину вона й додала до свого нового імені. 

  Спершу жінка здивувалася. Невже дівчина сказала щось не те?

  — Яке цікаве ім’я. Ти, певно, не з наших країв?

  — Так, я не звідси, — знічено відповіла вона, нервово перебираючи пальці. 

    Попри літню спеку, вітер, що гуляв затіненими вулицями Капокру, обдував дівчині босі ноги. Жінка помітила це і ще більше здивувалася.

  — Ходімо, за мною, — мовила. — Ходімо.  

  Жінка завела її у таверну де, наразі, на відміну від вечора, було пусто. 

  — Бідолашна, — про себе бубоніла жінка ведучи її до пошарпаного столика.

  Всередині було темно, адже тутешні завішували вікна від сонячних променів. Спека тут неймовірна. 

  — Ось, попий.

 Жінка дала Асаолі склянку прохолодної води, що здавалася подарунком долі. Дівчина і не помітила наскільки спраглою була доки не піднесла склянку до губ. 

  — Дякую.

  Аса випила дві склянки з такою швидкістю, як суха земля поглинає дощ. 

  — Не хочеш розповісти про себе, Асаоле?

  — Мені потрібна кімната для ночівлі, — стримано відказала вона відставляючи склянку вбік. 

  Жінка, вочевидь, здавала кімнати в оренду, адже у цьому районі було заведено, що якщо ти володієш одним майном, то володітимеш й іншим. 

  Дівчина була доволі здібною та спостережливою, щоб вивчити такі деталі. 

  — Так.. я розумію, — мовила жінка, — але не знаю чи спроможна ти її собі оплатити.

  Аса лише кинула їй два хукри, від чого очі жінки округлилися, а сама вона спохмурніла.

  — Мені не треба крадених грошей, — обурилася вона.

  — Не знаю яка у них передісторія, але конкретно я їх не крала.

  Жінка не повірила.

  — Чому ви так дивитеся? Якийсь чоловік дав мені їх.

  — То он ти хто, — у її голові немов склався невидимий пазл. — Коханка, яку викинули надвір. 

  Аса нічого не відповіла. Буде добре якщо жінка прийме свої здогади за правду, адже їй не варто знати більше, ніж їй вже відомо. Тим паче, Асі ще варто було дізнатися що воно таке те коханка.

  — Що ж, такі як ти нерідко втрапляють в подібні курйози. Пари хукрів тобі вистачить на два тижні проживання. 

  — Мені підходить.

  — Добре, тоді ходімо покажу твою кімнату.

  Жінка пройшла крізь дальні двері за стійкою таверни й почала підійматися прямими дерев’яними сходами, після чого вони опинилися у коридорі, вистеленим рудим килимом. Так вони йшли до середини невеличкого простору доки не зупинилися поруч вузеньких дверей з темного дерева. 

  — Номер 4. Твої апартаменти, — сказала жінка. 

  — Дякую, пані..