Розділ 1: нахаба і мішок

 Тієї тихої ночі нічого не віщувало біди, як раптом дівчина, максимум років двадцяти, від когось бігла закапелками провулків. Під ногами вона не відчувала бруківки, адже надзвичайна швидкість, спричинена страхом, не давала помічати такі дрібниці тамтешнього міста. Вона бігла з усіх сил, бігла навіть коли легені пекло жаром, а горло стало боліти від сухості. Літній вітер куйовдив і без того закошлачене русяве волосся, змушуючи його летіти позаду. Смолоскипи погано освітлювали вузькі провулки, тож прокладати собі шлях треба було обачно. Дівчина все бігла і бігла, аж доки не натрапила в глухий кут. От халепа.

  За декілька хвилин, коли м’язистий чолов’яга дістався цього місця, він нікого не побачив. Певно, подумав він, недогледів ту шмаркачку і звернув не туди. Лише верба стояла непорушно і стала свідком дивної сцени. 

  За деякий час, коли вже чолов’яга пішов, а цвіркуни продовжили наспівувати мелодії, лози верби заворушилися. 

  Ох як боліли у неї пальці! Вона, певне, провисіла на гілках хвилин зо двадцять. Її пальці від напруги не розгинатися, але сама дівчина була задоволена своєю втечею. Вона була щаслива навіть попри те, що серце досі шалено калатало, а шлунок скрутився вузликом. 

  Вона могла заприсягтися: зорі, що у цій місцині були єдиним джерелом світла, лукаво усміхалися незнайомці, що пережила ще один день у цьому місті. 

  Дівчина помалу спускалася лозами,  вже відчуваючи приємну від навантажень втому, аж тут  хтось торкнувся її ноги. Від цього дихання дівчини перервалося, а тіло смикнулося, і вона гепнулася на зелену траву.

  Ну от, тепер ще й синці будуть! 

  Вона була думала, що це знову той здоровань, дружину якого вона напередодні обікрала, але, на диво, це був пес. Та яке там! Це був не звичайний собака, адже він зміг дістатися до висячої на ліанах незнайомки стоячи на своїх задніх лапах! Створіння було уособленням грації та висоти.
  Особливо висоти. 

  Його зріст, певне, був у півтора метра на своїх чотирьох, не кажучи вже про те, якщо пес стане на задні лапи. 

  Дівчина не знала як реагувати, адже, здебільшого, не взаємодіє ні з ким. Та простягла до собаки руку (вона бачила як тамтешні водять руками по тілу цих “собак”). На її щирий подив, собака ухилився від руки та поліз до торбини на поясі.

  — Лоскотно! Не чипай!

  Та пес те й робив, що не слухався. Дівчина чула від містян, що ці тварини жахливо смерділи, але від цього здорованя радше пахло.

  — На фоні тебе це я тут, певно, смерджу. — Сама про себе мовила утікачка. 

  Незнайомка була одягнена у мішок, підперезаний мотузкою. На своє виправдання, вона говорила собі, що це тимчасово. Їй лише треба знайти одну людину, а потім, коли вона виконає свою місію, ввійде у звичний ритм життя. 

  Ну як звичний? Звичний для неї.

  Собака, принюхавшись до дівчини, миттю відстрибнув від неї.

  — Та ну ти жартуєш! Не так я вже й смерджу. Цей мішок на мені всього два тижні!

  Сидячи на сирій траві, позаду вона почула низький чоловічий голос що тихенько сміявся. Її тіло насторожилося, а по шкірі пробігся холодок.

  Це не добре.

  — Цей… мішок? — замовкнув він на мить. — Всього ДВА тижні? — лукаво він додав.

  Дівчина завмерла. 

  — Як ти можеш називати це дрантя мішком, дівчинко?

  Дівчинко? Та їй було дев’ятнадцять! А власнику цього голосу не більше двадцяти п’яти! Вони ж однолітки!

  — І знаєш, попри те, що Рой відійшов від тебе бо просто побачив мене,  я впевнений: ти почасти стала каталізатором  його стрибка. 

  Ну все. Вивів. 

  Вона не дозволить якимсь набундюченим містянам глузувати з неї. Вона не дарма провела майже все життя в гірному лісі, відточуючи бойові мистецтва. 

  — Ти, любчику, не в тому місці не в той час. 

  Вона поволі почала підійматися, обираючи бойовий прийом, яким укладе цього нахабу. Вона розвернулася, і не побачила обличчя.

  — Що за…

  Вона почула як нахаба голосно зітхає, ніби знудившись.

  Не думала вона, що цей індик зможе ще більше її роздратувати. 

  — Голову трохи вгору, пані мішок.

  Не пройшло і миті – вона зацідила дотепнику у підборіддя, передчуваючи легеньку радість від своєї помсти. Але, на її подив, чоловік устиг перехопити її зап’ястя, приймаючи сильний хват. Він нахилився до неї, адже, як виявляється, був вищим десь на півтори голови, і промовив цим своїм низьким хриплим голосом з під каптура.

  — Я б цього не радив, — а потім додав, — коротконіжко. 

  Вона могла заприсягтися, що у неї з вух вже пара пішла. Обличчя та вухи налилися кров’ю, від чого почали пекти. Дівчина не знала коли була такою злою за все своє життя! Руки чухалися у молитві про бійку, а серце забилося з такою швидкістю, з якою вона хотіла відлупцювати цього неука господнього!

  Її очі металися вогнями коли вона здійняла на нього погляд, побачивши очі кольору найчистішого льоду, що зосереджено розглядали її.