Згуба.

    Сонце кривавим колесом котилося за обрій.

- Рушаймо, пане сотнику. – трусився як осиковий лист дяк. – Незабаром сутінки…

- Трясця твою матір. Чорту душу продав би, аби козарлюгу знайти, щоб ту кляту дівку вкоськав. – старий сотник призупинив коня біля останньої хати, кидаючи погляд на покинуте село.

   Дяк зіщулившись, злякано перехрестився.

 - Та де ж такого дурня знайти? За сто верст навколо жоден найзатятіший харцизяка в це село поночі не увійде.

 - Душі нам вашої не потрібно…

   Сотник з дяком сіпнулися від несподіванки: далеким кругом обходив люд це недобре місце навіть удень.

- А якщо відсиплете по двадцять дукатів…Мені й моєму товаришу.. То ми того самого чорта вам у мішку й принесемо. – вчулося ліниве з-під старого дуба, що розкинув гілля над шляхом.

   Молодий козак в розкішному жупані опершись на дерево неквапом пахкав люлькою, час від часу закручуючи за вухо, прикрашене золотим кульчиком, неслухняний чорний оселедець.

   - Не один десяток зухвальців, як ти, відьма згубила... Чи надурно грошей захотілося? – скипів сотник. – Золото взяти й накивати п’ятами?

 - Золото ми беремо тільки за виконану роботу. – прозвучало глухе за спиною.

   Вершники сполохано озирнулися. Фігура в чорному каптурі стояла посеред шляху. Вийняла з рукава цидулку і протягнула сотнику. Коні, форкаючи, поточилися в сторони. 

   -  Від єпископа.

   Дяк тремтячою рукою схопив лист. Глянув поспіхом. Віддав сотнику.

   - Його посланці.

  Після того шмагонув коня і галопом помчав геть. Сотник затримався на мить, важко зітхнув.

 - Бог в поміч! Най помагає!

   І поскакав услід за дяком.

***

    Покинуте село понуро глипало на них чорними балухами вікон, скиглило услід поіржавілою завісою на похилених дверях, хапало за ноги бур’яном-змієм, аж до брами старого цвинтаря.

    Останні промені сонця впали на зогнилі похилені хрести, пробігли похапцем порослими моховинням кам’яними плитами та, осяявши двері похмурого склепу, полохливо поховалися між вечірніми тінями.

   На оглядини не гаяли часу. Доки козак ретельно висипав захисне коло сумішшю солі та алхімічного порошку, його товариш вмостився на одному з повалених нагробків. Виклав на камінь з дорожньої торби нехитрий скарб: ніж, потертий фоліант, мідну чашу та кілька скляних фіал.

   Книжник зняв каптур, кривлячись, випив вміст однієї з шклянок і протягнув іншу побратиму:

 - Василю, випий, друже, часу в тебе обмаль.

  Козак, що якраз завершив коло, підійшов до товариша і похитав головою:

- Не зараз, Захарію. Буду терпіти поки матиму змогу. Уся сила потрібна. Чую, що клопоту завдасть нам ця дівка, ще більше, чим той вовкулака з-під Лемберга.

 - То просто тупа тварюка. – сухо сказав Василь, малюючи хитромудрі символи на плиті. – Яку веде голод. Ця ж відьма – зло іншого порядку. Хитра, розумна, обережна.

  Закінчивши розмальовувати камінь – такі ж знаки наніс собі на руки та чоло.

  - Як не зупинимо її зараз, буде тут Дике Поле на сотні верст навколо.

 - Звідки ж береться таке відьомське поріддя? – Захарій вийняв посріблену шаблю і почав ретельно протирати її ганчіркою. – Ну зрозуміло там упир, чи перевертень…

 - Зло завжди виростає з кривди та байдужості. – Василь запалив кілька свічок і розгорнув книгу.

 - Полюбляєте ви, грамотії, в словесах вправлятися. – Захарій відклав шаблю, запалив та розставив смолоскипи навколо. – Я ж хлоп простий: нечисть бачу – рубаю голову…

***

    Місяць зацікавлено визирав з-за хмар. То вигулькував серпом, то настрашено ховався. Нарешті зачепившись за гілляку найвищої тополі, осяяв холодним світлом галявину перед склепом. Сполотнів, пішов плямами та схоронився за найближчою хмариною.

  - Ну й тхне від них. – Василь спирався на один з надгробків, недбало перевіряючи гостроту леза. – Добре, що коло зробив широке. Кілька метрів ближче, то й не потрібно ніякої відьми, від смороду сконали б.

    Полум’я смолоскипів тріскотіло, чаділо їдким димом, вихоплюючи з темряви то одну, то другу мармизу якого мертв’яччя. Кидало продовгуваті  тіні на зотлілі вибілені кістяки, що навпомацки бродили  навколо, але так і не наважувалися перетнути лінію.

- Марно стараєшся. – насмішкувато кинув козак одному особливо нетямущому страховидлу, що як обпечене відсахнулося від кола. – Сіль та магія крові… Ніхто межу не зможе перейти.

   Захарій прочитав черговий псалом. Докинув в чашу якесь зілля. Підняв очі.

 - Ніхто. Окрім пов’язаних кров’ю. Ти ж здається з цих країв, брате? То цілком може тут, хтось з твоїх родичів і похований. Будь обережний.

 - Та де ж їм в сироти взятися? Хіба якої старої курки півня шваґер. - засміявся Василь і махнув шаблею. – Та як про мене. Хай приходить.  Одразу стане на голову нижчий.

- Мене тривожить, що відьми досі не має. – книжник вдивлявся в нерухомі двері склепу. – Не може бути, що молитва не діє…

  Він вмовк на півслові: з нічної темряви вийшла малеча в сірій простій сукенці. Дівчинка повільно пройшла крізь юрбу мерців, спокійно переступила через лінію і зупинилася перед Василем.

  - Мама дуже сердиться! – закопилила вона губку.

  ЇЇ  чорні оченята з докором глянули на козака. Тупнула ніжкою.

  - Ти – злий. Вона плаче через тебе. Я ніколи не бачила, щоб мама плакала.

   Василь заціпенів. Не кажучи більше ні слова, дівчинка розвернулася і пішла геть. Зупинилася біля кола і потерла ніжкою, стираючи лінію…

***

  Січа була жорстокою, але недовгою: занадто багато було нечисті. Захарія схопили майже одразу. Василь бився довше: одним ударом зносячи гнилі довбешки, розсікаючи кістяки навпіл, відрубуючи мацаки – але і його невдовзі намертво схопили десятки лапищ та кінцівок.

 - Чого ж то вони нас не розірвали? - спльовуючи кров з розбитої губи прохрипів Василь. – Чого чекають?