Розділ 29 . Коли серце говорить «так»

Того ранку в офісі панувала незвична тиша.

Усі чекали на новину, яку мав оголосити Артем після зустрічі з представниками німецької компанії.

Я сиділа за своїм столом, роблячи вигляд, що працюю, але серце билося так гучно, що я ледь чула власні думки.

Коли двері його кабінету відчинились, усі підвели голови. Артем ішов упевнено, з тією спокійною усмішкою, яку я вже навчилася читати — означало, що все минуло успішно.

— Команда, — сказав він, — контракт підписано.

В офісі зірвався шквал оплесків.

Я лише зітхнула — тихо, але щасливо. Це був мій переклад, моя робота, і, можливо, трішки — моя перемога.

Артем зупинився біля мого столу.

— Ліко, можеш на хвилинку? — його голос звучав серйозно.

Я зайшла до кабінету, відчуваючи, як всередині все перевертається.

Він стояв біля вікна, спершись на підвіконня, і якийсь час мовчав. Потім обернувся.

— Пам’ятаєш, я казав, що довіра — це найбільша цінність?

— Так, — кивнула я.

— Ти її заслужила. І не лише довіру, — він подав мені конверт. — Це твоє підвищення. Ти тепер — офіційний керівник перекладацького відділу.

Мені знадобилося кілька секунд, аби усвідомити почуте.

— Артеме, я…

— Без “дякую”, — перебив він м’яко. — Це рішення давно визріло. Просто сьогодні — правильний момент.

Я відчула, як очі наповнюються сльозами.

— Ти віриш у мене більше, ніж я сама.

— А ти віриш у мене — навіть тоді, коли я сам собі не вірю, — відповів він і підійшов ближче. — Отже, ми квити.

Ми стояли на відстані подиху. І, можливо, саме тому далі він зробив те, що я так давно чекала.

Він узяв мої руки й прошепотів:

— Ти не просто моя колега. Не просто перекладач. Ти та, без кого я вже не бачу свого життя.

А потім, ніби боячись злякати мить, дістав маленьку коробочку.

— Ліко, я не вмію говорити красиво. Але вмію любити. І дуже хочу робити це поруч із тобою — щодня.

Він відкрив коробочку. Усередині сяяло тонке кільце з невеликим камінцем — просте, але щире, як він сам.

— Тож… вийдеш за мене?

Я не відповіла одразу — просто кинулась йому на шию, сміючись і плачучи водночас.

— Так, — прошепотіла я. — Так, сто разів так.

А коли він надів мені кільце, я вперше зрозуміла, що всі складні дні, образи, і навіть його колись холодний погляд — вели нас саме сюди.

Минуло кілька місяців.

Іноді я досі ловлю себе на думці, що це все — сон. Тільки кільце на пальці нагадує, що ні, це наша реальність.

Весілля було саме таким, про яке мріє кожна дівчина — гучним, світлим, і повним щирих емоцій. Танцювали всі — навіть Аліна Дмитрівна, хоч спершу казала, що її «ніколи не витягнеш на танцпол». Артем не зводив із мене очей, а я весь вечір не могла збагнути, як той самий чоловік, який колись буркнув: «пафосне ім’я», тепер — мій чоловік, моя опора і мій дім.

А ще через рік у нас народилася донечка.

Я сама наполягла, щоб назвати її Сашкою — на честь брата Артема.

Коли Сашко почув, що племінниця названа його іменем, спершу розгубився, а потім урочисто заявив, що тепер у неї «особистий охоронець і незмінна нянька». Відтоді він справді не відходить від неї — носить, гойдає, годує, а я тільки й встигаю сміятись.

Наш дім наповнений сміхом, ароматом кави й маленькими кроками, що щоранку чути по коридору.

Іноді, коли я варю каву, Артем підходить ззаду, обіймає й шепоче:

— Знаєш, це була найсмачніша кава в моєму житті. І, мабуть, найважливіша.

Я сміюся, відводжу погляд і кажу:

— Ну, я ж мусила якось причарувати свого найхамовитішого клієнта.

Він сміється у відповідь і тихо додає:

— Якщо це була магія — не знімай закляття ніколи.

І тоді я розумію, що найбільше диво сталося саме тоді — у той день, коли він уперше попросив кави, а я вперше подивилася йому в очі.

Бо все інше — вже історія нашого кохання.