Розділ 28 Смак бурі

Анджеліка 

Наступного ранку офіс гудів, як вулик.

Хтось нервово друкував, хтось шепотівся біля кавомашини, а у повітрі віяло очікуванням чогось великого.

Новий контракт із німецькою компанією викликав ажіотаж, але всі знали: справа не лише в угоді.

Я поставила чашку на стіл і помітила, як Мері  говорить телефоном — голосно, демонстративно, німецькою.

Кожне слово звучало як виклик, як натяк, що вона й без Артема тут “своя”.

— Так, тату , я передам Артему останню версію документів, — її тон був солодко-медовим. — Так, так, я особисто все проконтролюю.

Я зробила вигляд, що нічого не чую, але пальці мимоволі стискали ручку сильніше.

Вона ж знала, що Артем вирішив інакше.

І все одно робила по-своєму.

Коли він увійшов до зали, розмови стихли.

Він був зібраний, спокійний, але в його кроці відчувалась холодна рішучість.

Підійшов  та коротко кивнув:

— Підготуй , будь ласка звіт перекладів.

І вже тоді — спокійно, без жодної тіні емоцій — додав:

— І передайте, будь ласка, герру Шульцу, щоб усі технічні питання він обговорював через нашого перекладача.

— Тобто через мене? — Мері  злегка підняла підборіддя.

— Через Ліку, — твердо відповів він. — Я просив її взяти це під повний контроль.

Мері  нахилила голову, і її усмішка ледь торкнулась кутиків губ.

— О, цікаво. А ти впевнений, що вона впорається? Німецька — не проста мова.

— Я впевнений, — відповів Артем. — Бо я чув, як вона каже ich liebe dich — і цього мені достатньо, щоб довіряти.

У кімнаті зависло мовчання.

Дехто тихо хихикнув, Сашко ледь не вдавився кавою, а Мері  просто застигла — її усмішка зникла так само швидко, як і з’явилась.

— Тоді бажаю успіхів, — промовила холодно. — Сподіваюсь, перекладач не підведе.

Сашко, не втримавшись, кинув із місця:

— Не рівняй усіх по собі, дорогенька . Ти, може, й знаєш німецьку, але твій акцент звучить, як вівця, що намагається сказати “Guten Tag”.

Офіс вибухнув тихим сміхом.

Мері  кинула на нього погляд, який міг би заморозити воду, але було пізно — всі вже почули.

— А от у Ліки, — додав він, сьорбаючи каву, — німецька чиста, як відполірована баварська пивна кружка. І приємніша на слух.

Мері  мовчки підвелась, зібрала папери й пішла, залишивши після себе запах парфумів і тінь образи.

Артем усміхнувся куточком губ, дивлячись услід:

— Дякую, Сашко, але, здається, ти тільки підлив масла у вогонь.

— Інколи треба, — відповів той, підморгнувши. — Бо деякі “палають” красивіше, ніж говорять.

Я не стримала посмішку.

І вперше за день відчула, що навіть у бурі можна знайти щось тепле — коли поруч ті, хто на твоєму боці.

Коли офіс спорожнів, я ще раз перевірила документи для Шульца.

Артем стояв біля вікна, спершись на підвіконня, і мовчки дивився на вогні вечірнього міста.

Тиша між нами була приємною, але я все ж не витримала:

— Ich liebe dich, значить?.. — сказала тихо, не підводячи очей.

Він обернувся — у погляді промайнула усмішка, тепла й трохи хитра.

— Ну, звучить ж краще, ніж “Моя майбутня дружина, не чіпай мою дівчину, бо пошкодуєш”, правда?

Я засміялась, хоч і намагалася виглядати серйозно:

— Або “не рівняй усіх по собі” — теж було непогано, — підколола я.

— О, Сашко сьогодні перевершив себе, — відповів він, сміючись. — Але все одно найкраща репліка була моя.

Я хитнула головою.

— То ти це сказав просто, щоб поставити Мері на місце?

— Ні, — відповів він спокійно. — Бо в кожному жарті є правда.

Він підійшов ближче, обережно торкнувся мого підборіддя. —

— Ich liebe dich, Ліко. І я не хочу це ховати.

Моє серце зробило кульбіт.

Я відчула, як щоки запалали, і навіть не змогла відповісти одразу.

— Ти ж розумієш, — прошепотіла я, — що після цього Мері  не зупиниться?

— Розумію, — усміхнувся він. — Але знаєш, що мені байдуже? Бо тепер вона точно знає, що ніяка мова світу не перекладе те, що між нами.

Він нахилився ближче.

Його губи обережно торкнулись моїх, а за вікном почався дощ — м’який, спокійний, той самий осінній , який щоразу з’являється в найважливіші моменти нашої історії.

І я зрозуміла, що є слова, які не потребують перекладу.

Бо коли він сказав «ich liebe dich», я вже знала — він справді так відчуває.

Ми повертались додому під тихий дощ.

Місто мерехтіло вогнями, машини розмивались у калюжах, а я тримала в руках термокружку — Артем спеціально заїхав у кав’ярню, щоб узяти “ту саму”, з карамеллю.

— Після таких днів кава має бути подвійна, — сказав він. — І з найкращим баристою світу поруч.

— Бариста жінка, — поправила я, усміхаючись.

— Тим більше, — відповів він. — Моя бариста.

Я засміялась. Цей його тон — між серйозністю і ніжністю — завжди розтоплював усі мої стіни.

Коли ми зайшли додому, Артем одразу вмикнув музику — тиху, ледь чутну.

Я зняла плащ, розпустила волосся і відчула, як з мене спадає весь денний тягар.

— Втомилась? — запитав він.

— Трішки. Але після кави все минеться.

— Після кави… або після обіймів? — він підняв брову, і я не втрималась від усмішки.

— А можна і те, й інше, — відповіла я, ступаючи до нього.

Він обійняв мене — міцно, по-домашньому, з тим спокоєм, який не треба пояснювати.

За вікном шелестів дощ, у квартирі пахло кавою й його парфумами, а в голові було лише одне: як добре, що ми є.

— Знаєш, — прошепотів він у моє волосся, — я й досі чую, як Сашко каже про ту “вівцю, що каже Guten Tag”.

Я засміялась, не витримавши.

— Якщо Мері  дізнається, що весь офіс тепер називає її вівцею, він не доживе до кінця тижня.

— Ну, тоді нам доведеться запросити його на вечерю, — сказав він, притискаючи мене ближче. — Хай попрощається красиво.

Ми обоє засміялися, і весь день раптом став таким далеким.

Було тільки це — мить спокою, тиші й відчуття, що навіть після бурі є дім, де тебе чекають.