Розділ 27. Тиша перед бурею

Анджеліка 

Ранок почався з кави й його усмішки.

Артем був спокійний, навіть занадто.

Наче ніч, яку ми прожили, розчинила всі його колишні тривоги.

Я спостерігала, як він застібає ґудзики сорочки, і подумала, що, мабуть, щастя саме так і виглядає — коли поруч людина, з якою навіть мовчання має сенс.

— Поїхали? — спитав він, подаючи мені пальто.

— Поїхали, — усміхнулась я.

Дорога до офісу була звичною: кава в термокружках, жарти про вчорашню вечерю в його батьків, тиша з музикою на фоні.

Але, як виявилось, день тільки починав готувати сюрпризи.

У головному залі панувало пожвавлення — усі щось обговорювали, переглядали папки, хтось нервово дзвонив.

Я ледь встигла поставити сумку, як до нас підійшов Сашко:

— Ви вже в курсі?

— Про що? — запитав Артем.

— Новий клієнт. Велика німецька компанія, сьогодні підписуємо контракт. Проєкт серйозний, але є нюанс…

Він зробив паузу й знизив голос:

— Власник —  Шульц.

Артем застиг.

— Шульц?.. — його голос злегка змінився. — Це…саме той ,про якого я думаю ? 

— Так, — кивнув Сашко. — Батько Мері.

Мене ніби обдало холодом. Ім’я, яке я давно намагалась стерти з нашої історії, раптом знову з’явилось, як непрошений гість.

— Класно, правда? — долинув за спиною знайомий голос.

Мері  стояла біля кавомашини — впевнена, усміхнена, у дорогому костюмі, ніби час ніколи не проходив.

— Привіт, Артеме, — сказала вона солодким тоном, навіть не глянувши на мене. — Я рада, що ми знову будемо працювати разом.

Артем ледь помітно стиснув мою руку .

Я не відповіла, лише вдихнула глибше — пахло кавою, іронією та початком чогось непередбачуваного.

І в цей момент я зрозуміла: тиша після найтеплішої ночі — завжди перед бурею.

Після обіду нас викликали в переговорну.

Артем узяв теку з документами й кинув мені короткий погляд — той самий, коли він мовчки дає зрозуміти: “поруч будь”.

У залі вже сиділа Мері — рівна спина, холодна усмішка, впевненість у кожному русі.

— Ну що, колеги, — почала вона, переглядаючи папери, — оскільки новий проєкт — німецький, я можу взяти на себе частину комунікації з батьком. Німецьку я знаю і…

— Не треба, — перебив її Артем спокійно, але твердо. — Я вже вирішив. Усі перемовини, узгодження й переклади проходитимуть через Ліку.

Мері підняла брови.

— Серйозно? Вона ж не профільний спеціаліст у міжнародних контрактах.

— Але вона людина, якій я довіряю, — відповів він спокійно, не відводячи погляду. — І саме вона буде перекладати цей проєкт.

— Чому? — запитала вона з тією ж отруйною усмішкою. — Бо вона твоя помічниця?

— Бо вона, — Артем зробив паузу, — моя майбутня дружина.

І тільки їй я довіряю такі речі.

Тиша впала на кімнату, як камінь у воду.

Я навіть не одразу вдихнула.

Мері на мить втратила свою холоднокровність, але швидко оговталась.

Її усмішка стала ще гострішою.

— Ну що ж, — вимовила собі під ніс . — Це ми ще побачимо, хто тут майбутня дружина.

Її погляд ковзнув по мені, мов лезо.

Я відчула, як усередині все стискається — не від страху, а від розуміння: вона не зупиниться.

Артем обережно поклав руку мені на плече, даючи зрозуміти — він поруч.

І вперше я побачила в його очах не просто спокій, а ту твердість, яку неможливо підробити.

— Побачимо, — сказав він коротко, глянувши на Мері . — Але не сьогодні. Бо сьогодні в нас робота.

Вона відвернулась, зробила вигляд, що гортає документи, та я відчувала — після цієї розмови між нами починається щось більше, ніж просто “професійне суперництво”.

І я зрозуміла: справжні бурі починаються не зі слів, а з поглядів.

Після зустрічі всі розійшлися по кабінетах.

Мері демонстративно зачинила за собою двері, а я залишилась на місці — стояла біля вікна, вдивляючись у дощові краплі на склі.

— Ліко, — тихо покликав Артем.

Я не обернулась. Просто спитала:

— Навіщо ти так сказав?

— Бо це правда, — відповів він просто.

Я повільно обернулась.

Він стояв посеред кімнати, без усмішки, серйозний, але в очах — така ніжність, що мені перехопило подих.

— Я не хотів, щоб це звучало як “захист”, — додав. — Просто коли вона почала тебе принижувати, я зрозумів: або я ставлю крапку, або дозволяю їй знову зіпсувати те, що для мене найважливіше.

Він підійшов ближче, поклав долоню мені на щоку.

— І я не жартував, — прошепотів. — Ти і є моя майбутня дружина. Не колись, не “можливо”, не “потім”. Я вже це вирішив.Я відчула, як щось тепле прокотилось хвилею всередині.

Сумнів, тривога — усе зникло.

Лише він і його голос, тихий, упевнений, справжній.

— Артеме… — прошепотіла я.

— Що?

— Якщо вона  не зупиниться?

Він усміхнувся куточком губ.

— Тоді вона просто ще не зрозуміла, що програла.

Між нами залишалось кілька сантиметрів.

Його рука опустилась на мою талію, я поклала голову йому на груди.

За вікном почався дощ — той самий, теплий.

І я подумала, що, можливо, бурі й потрібні лише для того, щоб перевірити, наскільки міцно ми тримаємось за того, кого любимо.

А він тримав. Міцно. І жодних “майже” вже не залишилось.