Розділ 26. Майже офіційно моя

Артем

Вечір пахнув пожовклим листям і її парфумами.

Ми поверталися додому мовчки, але між цими кількома хвилинами тиші було більше, ніж у всіх наших розмовах.

Ліка сиділа поруч, задумлива, злегка усміхнена. І я ловив себе на думці, що хочу просто торкнутися її — не губ, не волосся, а цієї тиші між нами.

Вже місяць ми живемо разом.

Місяць, коли кожен ранок починається з її усмішки, а вечір — із запаху кави, який чомусь здається найтеплішим у світі.

Ми домовились не поспішати, і я тримався.

Але сьогодні, після вечері в батьків, після того, як мама назвала її скарбом, я зрозумів — далі стримуватись буде важче.

Коли ми зайшли до квартири, вона скинула підбори й засміялася:

— Я вижила.

Я засміявся у відповідь і потягнув її ближче.

— Ти не просто вижила. Ти підкорила їх усіх.

Вона підняла на мене очі — ті самі, у яких я гублюсь щоразу.

І все, що я хотів у цей момент, — просто не відпускати.

Її волосся торкалося мого плеча, дихання було тепле, тихе…

Між нами знову з’явилася напруга — ніжна, невимовна, як подих перед поцілунком.

Я провів долонею по її волоссю, і Ліка завмерла.

Тільки наші подихи — усе, що залишилося.

Ні музики, ні слів. Лише її очі — глибокі, мов літнє небо після дощу.

— Знаєш, — прошепотів я, — мені здається, мама закохалась у тебе швидше, ніж я.

Вона ледь усміхнулась.

— Сумніваюсь, — відповіла тихо. — Ти ж був найскладніший клієнт, пам’ятаєш?

— І тепер мій улюблений бариста живе зі мною, — я нахилився ближче, — і мучить мене своїми усмішками.

Вона засміялася, але сміх швидко стих, коли я торкнувся її щоки.

Тепло шкіри, м’якість руху, запах кави — усе сплелося в одну мить.

Поцілунок вийшов тихим, без поспіху, але глибоким.

Я відчув, як вона обережно притулилася до мене ближче, і цей простий рух зруйнував усі мої спроби залишитися спокійним.

Я відступив лише на мить — подивитися в її очі.

У них було запитання, на яке я вже знав відповідь.

— Ліко… — прошепотів я, — я можу?

Вона не відповіла. Просто кивнула, і цього було досить.

Я обійняв її міцніше, притискаючи до себе, наче боявся, що вона зникне.

Її руки ковзнули по моїй спині, і світ звузився до цих кількох подихів, до її теплоти, до того, як вона тихо вимовила моє ім’я.

Ми не поспішали.

Цей вечір не про поспіх.

Він — про довіру, про бажання бути ближче, але без меж, які зруйнують ніжність.

Про любов, яка нарешті знаходить своє місце — у тиші, у дотику, у тому, що нарешті “свої”.

Наступного ранку

Прокинувся від запаху кави.

Того самого, який пахне спокоєм.

Сонце м’яко лягало на ліжко, а поруч — вона. У моїй сорочці, з розпатланим волоссям і ледь втомленою, але щасливою усмішкою.

— Доброго ранку, — прошепотіла вона, подаючи чашку.

— Ти знову перемогла, — усміхнувся я. — Я хотів принести тобі каву першим.

— Не вийде, — відповіла вона грайливо. — У цій квартирі головний бариста я.

Вона сіла поруч, обережно торкнулася моєї руки, і я відчув, як усередині все перевертається.

У цьому русі було більше ніжності, ніж у будь-яких словах.

Жодних зізнань, жодних великих промов — тільки цей спокій між нами, новий, але такий правильний.

Я дивився, як промінь сонця ковзає по її обличчю, і подумав, що, мабуть, так виглядає щастя — просте, без гучних слів, без доказів.

Просто бути. Разом.

Вона помітила мій погляд, зніяковіло опустила очі й усміхнулась.

— Що? — запитала.

— Думаю, що якщо колись і було місце, де я маю бути, то це — тут. І саме з тобою.

Вона нічого не відповіла, лише тихо поклала голову мені на плече.

І в той момент я зрозумів: учора був не просто вечір.

Учора ми перестали бути “випадковою історією” — і стали “своїми”.

Ну що ,друзі … отак от Артемчик чекав цілий місяць, щоб нарешті зробити Ліку своєю 

Хоча, якщо чесно, у глибині душі вона вже давно належала йому.

Та чи надовго це щастя — і які сюрпризи приготувала доля? Це вже питання часу 

Зацікавила? 

Тоді мерщій у мій Telegram-канал — там на вас чекає частинка 27 розділу!

А повний розділ — уже опівночі !

Не губіть нас і залишайтесь поруч