Розділ 25 .Вечеря ,що пахне домом

Анджеліка 

Я навіть не намагалася приховати хвилювання.

Уже не вперше йду до Аліни Дмитрівни, але сьогодні — зовсім інше відчуття.

Не як бариста з її кав’ярні, а як дівчина її сина.

Артем тримав кермо впевнено, а я весь час крутила між пальцями підол сукні.

— Ти хвилюєшся? — усміхнувся він.

— Ага. Це трохи дивно… ще недавно я варила каву у вашій кав’ярні, а сьогодні — їду до твоїх батьків як твоя…

— Найкраща дівчина, — закінчив він за мене. — І не “дивно”, а заслужено.

Двері відчинились, і мене зустріла знайома усмішка.

— Ооо, кого я бачу! — Аліна Дмитрівна розкрила руки. — Моя найкраща бариста й мій найскладніший клієнт. Нарешті разом!

— Мамо, не треба мені це згадувати, — скривився Артем.

— А що? — засміялась вона. — Пам’ятаю, як ти вперше зайшов у кавʼярню і заявив: “Мені як завжди”. А дівчинка, бідолаха, стоїть і не знає, що з тобою робити!

— Так, я пам’ятаю, — усміхнулась я. — Тоді я подумала, що він просто грубіянець.

— І мала рацію, — додала вона з жартом. — А тепер цей “грубіянець” привів тебе до мене додому.

Ми всі засміялися. Напруга зникла одразу.

У вітальні  пахло смаженим м’ясом і випічкою.

Батько Артема вже чекав за столом, поруч — Сашко, який підморгнув мені:

— Ну от, моя “сістер” тепер офіційно в сім’ї.

Аліна Дмитрівна лише розвела руками:

— Один син забрав у мене хорошого працівника, а другий — приводить  цей скарб у сім’ю. І що мені з вами робити?

— Запрошуй нас частіше на вечерю , — віджартувався Артем.

Ми сіли до столу. Було шумно, весело, по-домашньому.

Батько жартував, мама підливала компот, Сашко щось розповідав про офіс.

А я сиділа поруч із Артемом і ловила себе на думці, що давно не відчувала такого тепла.

Під час вечері Аліна Дмитрівна сказала:

— Знаєш, Ліко, я тоді відчула — ти не просто дівчина з кавʼярні. У тобі було щось світле.

— Дякую вам, — відповіла я щиро. — Я дуже вдячна за той час. Може, якби не робота у вас, я б ніколи не зустріла Артема.

— Якщо  чесно, я рада. Бо бачу, як він змінився.

Артем лише тихо посміхнувся.

Потім, коли я допомагала  з десертом, то залишилась на кухні з Аліною Дмитрівною.

Вона поставила переді мною тарілку з тістечками, подивилась теплим поглядом:

— Щаслива з ним?

Я на мить задумалась і кивнула.

— Дуже. Він турботливий, уважний… справжній.

— Це в нього від батька, — усміхнулась вона. — І трохи від мене, звісно.

Я засміялась і додала:

— Дякую вам за сина. І за двох одразу. Бо один — моє кохання, а другий — як старший брат.

— Можна тебе обійняти? —запитала  вона.

— Так, звісно . 

— Я це знала. І саме тому спокійна за вас усіх трьох.

Коли ми вже виходили, Аліна Дмитрівна обійняла нас біля дверей.

— Бережи її, — сказала синові тихо, але впевнено. — Вона справді дуже хороша.

— Бережу, мам, — відповів він. — І не віддам.

Вийшли на вулицю. Нічне повітря пахло липами й теплом дому.

Артем узяв мене за руку, посміхнувся:

— Здається, мама тебе офіційно затвердила.

— Ага, тепер я в штаті родини, — пожартувала я.

— І без права звільнення, — прошепотів він, нахиляючись до мене.

Ми засміялися, а в середині було тихо й спокійно.

Того вечора я відчула: це вже не просто історія про каву і випадкове знайомство.

Це — про дім. Про “своїх”.