Розділ 24. Смак дому

Анджеліка 

Минув уже місяць, відколи ми з Артемом живемо разом.

Чесно, іноді я досі прокидаюся вранці й не вірю, що це не сон.

Що поруч — не порожня подушка, а він, завжди напівсонний, із розкуйовдженим волоссям і тим поглядом, який змушує забути, котра година.

Наші ранки схожі на ритуал:

Я варю каву, він бурчить, що знову не може знайти сорочку, і при цьому щоразу дякує мені за сніданок, навіть якщо це просто тост і яйце.

Іноді я жартую, що ми перетворилися на стару подружню пару — тільки замість сварок у нас “битви за чайник”.

Ми обоє багато працюємо, але вечори разом — це священне.

Вечеря, фільм, іноді просто тиша.

І от сьогодні — такий самий вечір.

Артем затримувався на зустрічі, тому я вирішила приготувати борщ.

Так, класика, але в цьому була якась особлива домашність.

Коли на годиннику була сьома, задзвонив дзвінок у двері.

Я подумала, що це Артем, але на порозі стояв Сашко з пакетом солодощів у руках і тією своєю фірмовою усмішкою.

— Сістеер, — протягнув він, — я прийшов провідати тебе і перевірити, чи мій старший брат тебе не морить голодом.

Я засміялась:

— Заходь, ревізоре. Якраз борщ варила.

Ми сіли вечеряти, говорили про все — від нових проєктів до дурниць із дитинства.

Сашко був щирим, веселим, наче справді старший брат, якого мені колись бракувало.

І саме в той момент, коли я налила йому другу тарілку борщу, двері відчинилися.

На порозі з’явився Артем.

Він завмер, погляд ковзнув від мене до Сашка і назад.

Посмішка вийшла натягнута.

— Гарно вам тут, — тихо сказав він, ставлячи портфель біля дверей.

Я відчула, як повітря між нами раптом стало важчим.

— Ми просто вечеряли, — сказала я спокійно. — Ти ж знаєш, Сашко завжди як удома.

— Бачу, — коротко кивнув він. — І борщ, і сміх… усе як у родині.

Його тон був рівний, але я відчула — ревнощі стояли за кожним словом.

Коли Сашко зібрався йти, атмосфера все ще була напружена.

Він помітив це, усміхнувся якось сумно й сказав:

— Добре, брате, не крутись, я вже тікаю. Дякую за вечерю, сістер.

— Дякую, що зайшов, — відповіла я, намагаючись розрядити ситуацію.

Двері зачинилися, і ми залишилися наодинці.

Артем мовчав, потім нарешті промовив:

— Я просто… не звик приходити додому і бачити когось іншого за моїм столом.

— Артеме, це твій брат.

— Знаю. Але ти готуєш борщ, смієшся, і він поруч… а мені стало страшно. Страшно, що без мене тобі тут теж може бути затишно.

Я підійшла до нього, поклала руки на його груди.

— Цей дім став затишним лише тому, що ти в ньому.

Він видихнув і обійняв мене.

Я відчула, як напруга повільно розтанула.

І тут у двері знову подзвонили.

Сашко.

— Я ключі забув, — сказав він, усміхаючись, але, глянувши на нас, додав серйозніше:

— До речі, братику, ти, мабуть, подумав, що я тут щось “відбиваю”. Але ні.

Артем мовчки дивився на нього.

— Ліка для мене як сестра, — продовжив Сашко. — Пам’ятаєш Марійку?

Я завмерла.

Він подивився на мене і пояснив:

— У нас колись була молодша сестричка. Вона померла від хвороби, коли нам було чотирнадцять і дванадцять. Після цього… у нас із Артемом ніби зникло щось тепле в житті. Ти повернула це. І не тому, що ти його дівчина, а тому, що ти — добра. Ти нагадуєш мені ту частинку дому, якої не вистачало.

У кімнаті настала тиша.

Я стояла, відчуваючи, як горло стискається.

Артем підійшов до брата, обійняв його.

— Дякую, — сказав просто.

Сашко кивнув і знову посміхнувся:

— Добре, тепер, коли все ясно, я справді піду. А ви тут не сваріться, бо борщ охолоне.

Коли двері зачинилися вдруге, я глянула на Артема.

Він зітхнув, торкнувся мого волосся.

— Вибач, — прошепотів. — Я, мабуть, ідіот. Просто без тебе мені справді важко дихати.

— Тоді не дихай без мене, — відповіла я, усміхаючись крізь тепло.Ми ще стояли обійнявшись, коли задзвонив телефон.

Артем подивився на екран — і зітхнув:

— Мама. Якщо не візьму, образиться.

Він натиснув на гучний зв’язок.

— Артеме, доброго вечора! — пролунав теплий голос. — Ми з татом тут подумали, що давно не бачили тебе… і хочемо нарешті познайомитися ближче з Лікою.

— Мам, ви серйозно? — він усміхнувся, кидаючи на мене короткий погляд. — Ми тільки-но згадували про вас.

— Тим паче! — засміявся батько на задньому плані. — Приїжджайте завтра на вечерю. І не смій відмовлятись!

Я відчула, як щоки спалахнули.

Артем обійняв мене міцніше, відповів:

— Добре, ми приїдемо. Але тільки якщо ви пообіцяєте не лякати мою дівчину питаннями про весілля.

— Жодних обіцянок, — відповіла мати весело.

Після дзвінка Артем поклав телефон і подивився на мене з тою своєю хитрою, але ніжною усмішкою.

— Ну що, знайомство з батьками, пані перекладачко?

— А якщо я розгублюсь і щось не так скажу?

— Тоді я скажу, що ти вмієш варити найкращу каву і найсмачніший борщ у світі. І цього точно вистачить, щоб тебе полюбили.

Я засміялась, сховала обличчя йому на грудях.

— Якщо ти поруч, мені вже нічого не страшно.

Так я вперше відчула, що наше “разом” справді стало частиною чогось більшого — не просто історії про двох, а про сім’ю, яка починає дихати одним теплом.