Розділ 22. Минуле приходить без запрошення

Ранок почався звично.

Кава, шум принтерів, знайомі обличчя колег. Я прийшла до офісу з дивним відчуттям легкості — вперше за довгий час у мені не було тривоги.

Артем сьогодні був спокійний, навіть усміхнувся, коли проходив повз мій стіл. Ледь торкнувся плеча, подаючи документи.

І я відчула, як серце зробило маленький, майже непомітний стрибок.

— Хтось у нас сьогодні аж світиться, — підколов Тимур.

— То кава така сильна, — відповіла я, намагаючись не видати хвилювання.

— Ага, кава, — засміявся Сашко. — Ми бачили, як твоя “кава” на тебе дивилась.

Я вже відкрила рот, щоб щось відповісти, коли почула голос, який одразу вибив землю з-під ніг:

— Доброго ранку. Я до Артема Ігоровича.

Всі голови повернулися до дверей.

На порозі стояла жінка — впевнена, гарна, у світлому костюмі, з тією самою посмішкою, яку мають люди, що звикли отримувати все.

— О, Мері  ! — вигукнула Ліда. — Артем Ігорович уже чекає!

І в ту ж секунду я побачила, як Артем підвівся.

Його обличчя — спокійне, але очі… у них на мить промайнула розгубленість.

— Нарешті побачились, — сказала вона і легко поклала руку йому на плече. — Минуло всього три роки, але ти все той самий.

Три роки.

Ці два слова різонули сильніше, ніж могли б.

Я відчула, як все тепло з грудей кудись щезло, залишивши тільки холод і порожнечу.

Решту дня я намагалася працювати.

Але кожного разу, коли чула її сміх із його кабінету, клавіатура перед очима розпливалася.

Сашко, звісно, помітив.

— Не дивись на це, — сказав він тихо. — Вона з минулого.

— Минуле, яке отак просто приходить в офіс, — відповіла я, намагаючись усміхнутись.

— Так воно і працює, — додав він. — Завжди приходить, коли бачить, що ти щасливий. Але Артем не той, хто віддає те, що любить.

Тимур також підійшов із чашкою кави, поставив на мій стіл і сказав півжартома:

— Якщо Ігорович і має слабкість, то тільки до тебе. Я ж бачу, як він дивиться.

Я кивнула, подякувала, але всередині було відчуття, ніби щось уже тріснуло.

Коли Мері  вийшла з кабінету, вона навіть не намагалася приховати зверхність.

Зупинилася біля мене, трохи схиливши голову.

— Ви, мабуть, його нова перекладачка?

— Так, — відповіла я коротко.

— Цікаво, як довго триватиме ваша співпраця.

І її усмішка… така холодна, ніби вона тільки що виграла невидиму гру.

Я не відповіла — просто встала й вийшла з офісу.

На сходовому майданчику було тихо.

Я сперлася до стіни, щоб не розплакатись. Серце билося десь у горлі.

— Ліко, — почувся позаду знайомий голос.

Я не оберталася.

— Не треба пояснень, — сказала я тихо. — Я все бачила.

— Ні, ти бачила тільки частину, — відповів він спокійно.

— Ту, де вона торкається тебе, а ти мовчиш.

Він підійшов ближче.

— Я не хотів принижувати її при всіх. Вона — донька нашого  партнера . Але не думай, що між нами щось є.

Я вдихнула глибше, намагаючись зібратися.

— Я просто не хочу бути сторінкою після неї.

Він зітхнув і дивився мені прямо в очі.

— Ти не після. Ти — замість.

— Замінити когось — не те саме, що стати єдиною, — прошепотіла я.

Він нахилився ближче, торкнувся моєї руки.

— Ти — не заміна. Ти — все, чого мені не вистачало.І тоді я більше не стримувалась.

Сльози самі потекли, а він просто обійняв. Без слів, без пояснень.

Його руки були теплими, справжніми.

Через кілька хвилин у дверях з’явився Сашко.

Він тільки посміхнувся й тихо кинув Тимуру, який стояв позаду:

— Нарешті. Може, хоч тепер вони навчаться говорити, а не мовчати.

Артем не відпускав мене.

— Я доведу тобі, що ти єдина, хто має значення, — прошепотів він.

Я притиснулась до нього сильніше й відповіла ледве чутно:

— Просто… не змушуй мене сумніватися в цьому.

— Обіцяю, — сказав він. — І, мабуть, це вперше в житті я обіцяю щось по-справжньому.