Розділ 19. Погляди ,які видають більше ,ніж слова

Анджеліка 

Ранок почався як завжди — кава, метро, офіс.

Хоча ні, не зовсім як завжди.

Бо я прокинулася з усмішкою, яку неможливо було приховати.

У голові знову й знову крутився його голос:

“Я не можу перестати про тебе думати.”

І, звісно ж, я робила вигляд, що все під контролем.

Коли я зайшла до офісу, першою, кого побачила, була Ліда — секретарка, що мала талант помічати абсолютно все.

Її гострий погляд вмів зчитувати навіть найдрібніші деталі — від кольору губної помади до настрою керівника.

— О, Ліко, доброго ранку! — усміхнулась вона занадто солодко. — Ви сьогодні просто сяєте. Може, кава вдалася особливо ароматна?

— Просто гарний день, — відповіла я спокійно.

— Цікаво, — протягнула вона. — Бо пан Ігорович сьогодні теж дивно бадьорий. Ви ж знаєте, що він зазвичай зранку не усміхається.

— Може, просто виспався? — усміхнулась я.

— А може, хтось допоміг йому в цьому, — тихо пробурмотіла вона собі під ніс, але достатньо голосно, щоб я почула.

Я сховалась у перекладацькому відділі, намагаючись зосередитись на роботі.

Але щоразу, коли чула його голос у коридорі, серце мимоволі прискорювалось.

І ось, коли я вже почала думати, що день мине спокійно — з’явився Сашко.

Як завжди, усміхнений, у гарному настрої.

— Привіт, сістер! — гукнув він. — Як там наші проєкти?

— Все добре, працюю, — відповіла я, зітхнувши.

— От і чудово! — він поставив каву на стіл і нахилився. — Знаєш, Артем сьогодні хмурився зранку. Я вже думав, що в нього кави не було, але, здається, причина інша.

— Сашко… — попередила я, але він тільки підморгнув.

— Я ж нічого! Просто кажу, що коли тебе немає, він схожий на хмару.

І саме в цей момент повз пройшла Ліда.

Звісно, з кавою в руках.

І, звісно, почула кожне слово.

Вона зупинилася, зробила вигляд, що роздивляється квіти біля вікна, але я бачила, як вона повернула голову в наш бік і ледь посміхнулась.

От біда, подумала я.

Тепер ця історія точно розлетиться швидше, ніж пошта по офісу.

Ближче до обіду я почула знайомий голос:

— Ліко, зайди, будь ласка, треба перевірити звіт.

Серце стрибнуло.

Я глибоко вдихнула, взяла теку з документами й пішла до кабінету.

Двері зачинилися за мною, і одразу ж його руки лягли мені на плечі.

— Я попереджав, що буду скучати, — прошепотів він.

— Тут можуть зайти, — прошепотіла я, хоча сама вже посміхалась.

— То нехай, — відповів він тихо. — Головне, що ти прийшла.

Я вже хотіла щось сказати, коли у двері постукали.

— Артеме Ігоровичу, можна? — пролунав знайомий голос Ліди.

Ми обидва завмерли.

— Хвилинку! — швидко сказав він.

Я відійшла від нього, зробила вигляд, що гортаю документи.

Він відкрив двері, і Ліда стояла там із невинною усмішкою.

— Вибачте, не хотіла заважати, — сказала вона. — Просто подумала, що кава вам знадобиться.

— Дякую, — сухо відповів Артем.

Вона поглянула на мене, потім на нього, і її усмішка стала ще хитрішою.

— Гарного дня, — промовила, закриваючи двері.

Коли вона пішла, я тільки видихнула.

— Вона щось підозрює, — прошепотіла я.

— Можливо, — сказав він, — але навіть якщо дізнається… мені байдуже.

Я усміхнулась.

— А мені — ні, — відповіла тихо. — Бо я ж просила не видавати нас.

— Добре, — усміхнувся він. — Тоді я спробую виглядати менш закоханим.

— У тебе не вийде, — прошепотіла я, і ми обоє засміялися.

Того дня офіс гудів, як вулик.

А десь між жартами, кавою й звітами почала народжуватись перша справжня інтрига.

Бо Ліда вже шепотіла на кухні:

— Я вам кажу, між ними точно щось є.

І хоч ми ще не знали, але таємниці в цьому офісі довго не живуть.