Розділ 20. Коли робота перетинається з почуттями

Анджеліка 

День починався спокійно — аж надто спокійно, як для офісу, який готується до зустрічі з німецькими партнерами.

Я прийшла раніше, щоб перевірити переклад презентації, каву, документи — усе мусило бути ідеально.

Але, здається, мої нерви ніхто не питав.

Близько одинадцятої в офіс зайшли троє чоловіків у дорогих костюмах — усі з тією холодною ввічливістю, яку мають тільки європейці.

Артем зустрів їх спокійно, впевнено.

Я стояла поруч, тримаючи папку з перекладом і ноутбук.

Почалася зустріч.

Кілька годин — технічні терміни, логістика, співпраця, фінансові звіти.

Я перекладала, стараючись звучати впевнено, хоча іноді ловила його погляд — той, у якому читалось усе, що не можна було сказати при людях.

І все йшло чудово, поки один із партнерів — пан Краус, чоловік років сорока з занадто самовпевненим тоном — не дозволив собі зайвого.

— У вас дуже приємний акцент, фройляйн, — сказав він, коли я перекладала. — Може, після зустрічі покажете мені місто?

Його колеги засміялися.

Я зробила вигляд, що не почула, але відчула, як погляд Артема змінився.

Холод, напруга — все в одну мить.

— Ми тут не для екскурсій, — різко відповів він англійською, навіть не давши мені перекласти.

Пан Краус знітився, але відмахнувся з фальшивою усмішкою.

Я ж опустила очі — всередині було неприємно, навіть трохи соромно.

Після зустрічі Артем попросив мене залишитися, щоб “узгодити переклади”.

Я знала, що це не про документи.

Коли двері зачинилися, він на кілька секунд мовчав, потім рішуче підійшов до вікна.

— Більше ти не будеш з ними працювати.

— Що? Але це ж частина моєї роботи, — відповіла я, розгублено.

— Я бачив, як він на тебе дивився, — сказав він, тихо, але з тією самою внутрішньою напругою. — І мені цього досить.

— Артеме, — спробувала я заспокоїти його. — Ти не можеш реагувати так емоційно на все, що хтось скаже. Це робота.

— А я не можу спокійно дивитись, коли хтось дозволяє собі зайве.

Він зробив крок ближче, і в його голосі вже не було злості — тільки щирість.

— Я просто не дозволю, щоб хтось ставився до тебе зневажливо. І мені байдуже, що скажуть інші.

Я стояла мовчки, дивлячись на нього.

Його очі — стомлені, але справжні.

І в цю мить я зрозуміла, що його слова не про гордість, не про контроль — вони про турботу.

Я повільно підійшла й торкнулася його руки.

— Я вдячна, — сказала тихо. — Але не хочу, щоб через мене хтось думав, що ти не професійний.

Він глянув на мене і раптом усміхнувся.

— Ти думаєш про репутацію, а я — про тебе. І, здається, ми ніколи не домовимось, хто важливіший.

Я засміялася — тихо, майже беззвучно.

Він нахилився ближче, але не поцілував. Просто доторкнувся чолом до мого.

— Не бійся, — прошепотів. — Я не дозволю, щоб тебе хоч хтось образив.

І ця фраза чомусь зігріла сильніше, ніж будь-який поцілунок.

Коли я вийшла з кабінету, помітила Ліду, яка миттєво відвела погляд від дверей.

У руках — та сама теку з кавою, і той самий вираз “я все бачила”.

От і все, подумала я. Таємниця довго не проживе.

Але вперше це мене зовсім не лякало.