Розділ 17 . Коли тиша стає зізнанням

Артем 

Цей день тягнувся нескінченно.

Звичайні справи, наради, плани — усе виглядало так само, але не відчувалося так само.

Після вчорашнього її повідомлення «То, може, і не варто намагатись?» у мене всередині щось змінилося.

Я не міг зосередитись ні на чому.

Хотів бачити її. Просто поговорити. Почути голос.

Ближче до вечора я зібрався й вийшов у хол.

Вона саме прощалася з колегами — пальто на руці, волосся зібране у недбалий пучок, легка втомлена усмішка.

— Підвезти? — спитав я.

— О, не треба, я сама…

— Не сперечайся, уже темно, — сказав я твердо, але без тиску.

Вона кивнула.

Ми вийшли з будівлі, і холодний вітер торкнувся обличчя.

Дорога була тиха. Ми мовчали, але це мовчання не було незручним — радше теплим, очікувальним.

Коли машина зупинилась біля її будинку, я вимкнув двигун, але не вийшов одразу.

— Можна хвилину? — спитав я.

Вона повернулась до мене — її очі блищали від світла ліхтарів.

— Я не знаю, що це між нами, — почав я. — Але мені не хочеться це зупиняти.

Вона дивилась мовчки, і ця тиша змушувала серце битися ще гучніше.

— Артеме… — сказала вона нарешті, тихо. — Я сама не розумію, що відчуваю. Але знаю, що коли вас немає — якось порожньо.

Я нічого не відповів — просто дивився.

І тоді вона зробила те, чого я зовсім не очікував.

Вона нахилилась і легко торкнулася моїх губ — швидко, майже невпевнено.

Це був не поцілунок — це був дотик, як промінь, що торкається води.

Я встиг лише прошепотіти:

— Ліко…

Вона хотіла відступити, але я вже не зміг.

Мої руки самі знайшли її шию ,я притягнув її до себе і поглибив цей поцілунок — обережно, але пристрасно, так, ніби боявся, що вона зникне, якщо відпущу.

Її пальці ледь торкнулися моєї щоки , і світ навколо просто розчинився.

А потім я зупинився.

Відхилився ,ледве дихаючи.

— Пробач… я не мав…

Вона ледь посміхнулась, але в очах було стільки тепла, що мені захотілося сказати все, що накопичилось.
— Ви нічого не зробили неправильно, — відповіла вона. — Просто… дайте мені звикнути.

— Я дам, — тихо сказав я. — Але якщо ти ще раз так зробиш — я вже не зупинюсь.

Вона засміялась — тихо, по-доброму.

— Тоді я подумаю, чи варто ризикувати.

Коли вона вийшла з машини, я ще кілька секунд дивився їй услід.

Цей вечір пахнув дощем, кавою й чимось новим — тим, що, можливо, вже неможливо зупинити.Наступного дня в офісі все виглядало, як завжди: шелест паперів, приглушений стукіт клавіатур, аромат свіжої кави.

Але тільки для всіх інших.

Бо для мене — ніщо вже не було “як завжди”.

Кожен раз, коли я чув її кроки коридором, десь під ребрами все стискалось.

Кожен раз, коли вона проходила повз мій кабінет, я ловив себе на тому, що шукаю її очима.

Я відчинив двері кабінету й покликав через секретарку:

— Ліко, зайди, будь ласка, треба подивитись документи по “Transit GmbH”.

За кілька хвилин вона з’явилась.

У діловій сорочці, короткій спідниці ,на високих шпильках , зібраним волоссям і тим поглядом, який завжди міг мене збити з думки.

— Ви кликали мене, Артеме Ігоровичу? — спокійно запитала.

— Так, — кивнув я. — Підійди ближче, я покажу деякі правки.

Вона підійшла до столу, і я бачив, як нервово стиснулися її пальці — вона теж усе пам’ятала.

Я нахилився до неї, але замість документів просто прошепотів:

— Я не можу перестати думати про тебе.

Вона підвела очі, і на мить у кабінеті стало тихо, як перед грозою.

Я обійшов стіл, став прямо перед нею.

— Я намагався вдавати, що це просто симпатія, — сказав я. — Але, Ліко, це щось більше. Я скучив. За ніч , уявляєш ? 
За голосом. За тим, як ти дивишся, як посміхаєшся.

Вона мовчала, тільки подих трохи пришвидшився.

Я зробив крок ближче — відстань між нами майже зникла.

— Я просто хочу торкатись тебе, — прошепотів я. — І хочу, щоб ти знала: я не граюся.

Її очі блиснули — страх, тепло, і щось, що я вже бачив учора, коли вона мене поцілувала.

— Ліко, — сказав я тихо, — будь моєю. Моєю дівчиною.

Вона мовчала кілька секунд, потім усміхнулась.

— Добре, — відповіла вона нарешті. — Але… давай домовимось.

— Про що?

— Ніхто в офісі не має знати, що між нами щось є. Бо якщо секретарка Ліда складе два плюс два — то отримаємо скандал року.

Я засміявся.

— Ліда?

— Так! Вона вже кілька днів дивиться на нас, наче в серіалі живе.

І ще Сашко! — додала вона, закочуючи очі. — Він постійно ходить і називає мене “сістер”, а ти дивишся, як хижак, і моргаєш при кожній можливості.

Я засміявся тихо, але щиро — не міг зупинитись.

— Домовились. Хай це буде наша таємниця.

Вона кивнула, усміхаючись.

— Домовились. Але якщо хтось здогадається — звинувачую тебе.Я нахилився ближче, ледь торкнувшись її руки:

— І все одно було варте ризику.

Коли вона вийшла з кабінету, я ще довго дивився на двері, де тільки-но стояла вона.

Уперше за довгий час я відчув, що все на своєму місці — робота, шум, люди, навіть папери на столі.

Але головне — тепер поруч була вона.І вона тепер МОЯ !