Розділ 16. Там, де ревнощі пахнуть кавою

Анджеліка Вечір завжди приносить тишу, але цього разу вона була надто гучною.

Я йшла додому, а в голові крутились ті слова.

“А якщо так?” — його низький голос, серйозний, майже хриплий, застряг у пам’яті, ніби дотик, який не можна стерти.

Я усміхнулась сама до себе, хоча серце билося швидше, ніж хотілось.

— Ну, нарешті! — вигукнула Ліза, щойно я відчинила двері. — Я вже думала, що ти ночуєш на роботі!

— Не цього разу, — відповіла я, знімаючи пальто.

— У тебе обличчя людини, яка або щойно отримала підвищення, або поцілунок. І щось мені підказує — друге.

— Лізо! — я не втримала сміху. — Ти не даєш людині просто втомитись!

— Втомитись? Ти світишся, як лампа після грози. Розповідай.

Я сіла на диван, відчуваючи, що приховати все не вийде.

— Ми з Артемом сьогодні… розмовляли.

— “Розмовляли”? — підозріло примружилась Ліза. — Так, цікаво, який сенс ти вкладаєш у це слово.

Я зітхнула.

— Він бачив, як я розмовляла з одним знайомим біля кав’ярні. І, здається, приревнував.

— “Здається”?

— Добре, точно приревнував.

Ліза аж присвиснула:

— Ооо, серйозний крок для нашого пана Ігоровича. І що далі?

— Він спитав, багато в мене таких знайомих.

— О, класика.

— А потім — чи я бачу, що він ревнує. І коли я запитала “а якщо так?”, він просто відповів: “А якщо так?”

Я замовкла, відчуваючи, як обличчя знову наливається теплом.

— І що ти відчула? — тихо спитала Ліза.

Я задумалась.

— Не знаю… Але не образу. І не страх. Просто щось м’яке, тепле. Мабуть, мені навіть сподобалось.

Ліза усміхнулась, ковтаючи чай.

— Ну, от і все, — сказала вона просто. — Кавова фея підкорила свого боса.

— Не кажи дурниць.

— А що? Він дивиться на тебе, як людина, яка вперше прокинулась. І, судячи з твоїх очей, ти — не проти цього.

Я не відповіла.

Бо десь у глибині душі розуміла: вона права.

Пізніше, коли Ліза заснула, я вийшла на балкон із чашкою какао.

Ніч дихала холодом і спокоєм.

Телефон тихо задзвенів — повідомлення від Артема:

“Я намагався не думати про тебе весь вечір. Не вийшло.”

Я довго дивилась на екран, а потім набрала коротку відповідь:

“То, може, і не варто намагатись?”

Відправила — і усміхнулась.

Бо іноді найщиріші речі народжуються не з упевненості, а з того, що серце нарешті дозволяє собі не боятись.

Дорогі друзі  🤍

Мені неймовірно приємно, що ви читаєте цю історію, переглядаєте розділи, живете разом із героями.

Але, чесно, іноді здається, що я пишу у порожнечу.

Ніхто не оцінює, не ділиться думками, не каже, чи подобається вам ця історія.

Мені дуже бракує ваших відгуків — навіть кілька слів “сподобалось” чи “чекаю продовження” дають натхнення творити далі.

Бо поки що я не впевнена, чи рухаюсь у правильному напрямку.

Наступний розділ вийде опівночі 🌙

А далі… побачимо.

Я обіцяю, книгу я закінчу.

Але, мабуть, хотілося б писати її не в тишу, а для когось, хто відчуває так само.

🤍 Дякую тим, хто поруч. Ви — моє натхнення.