Розділ 15. Невипадкові зустрічі

Артем 

День почався звичайно — наради, дзвінки, документи.

Але навіть найспокійніший день може змінити один випадковий момент.

Близько обіду я вийшов випити кави — просто, щоб трохи розвіятись.

І саме тоді побачив її.

Ліка стояла біля кав’ярні навпроти, усміхнена, з кимось розмовляла.

Хлопець — темноволосий, молодший, у спортивній куртці. Він говорив енергійно, а вона сміялась — так щиро, що цей звук я почув навіть через вулицю.

Усередині все стислося.

Я стояв, мов укопаний.

Її сміх, той невимушений блиск у очах — усе це різало по нервах сильніше, ніж хотілося зізнатись самому собі.

Хлопець торкнувся її плеча — просто дружньо, але мені цього вистачило, щоб серце відреагувало так, ніби він перейшов межу.

— О, дивись-но, кого ти там так уважно розглядаєш, — пролунав за спиною знайомий голос.

Я різко обернувся — Сашко стояв із чашкою кави й хитрою усмішкою.

— Вітаю, старший брате-спостерігач. Це не ти часом вирішив записатися у приватні детективи? — він підняв брову.

— Сашко, не зараз.

— Не зараз? — засміявся він. — Артеме, ти стоїш на вулиці вже хвилин п’ять і дивишся на дівчину, як герой мелодрами.

Я відвернувся.

— Це просто знайомий із її університету.

— “Просто знайомий”? — повторив Сашко, ковтаючи сміх. — Ну, ти б бачив своє обличчя. Ревнощі — не твоя найсильніша сторона.

— Не ревную я, — відповів я різко.

— Ага, — хмикнув він. — Тільки руки в кишенях зжимаєш так, ніби хочеш у думках того хлопця стерти з лиця землі.

Я не відповів.

Сашко зробив ковток кави й спокійно додав:

— Якщо справді щось відчуваєш до неї — не ховай це за гордістю. Але й не лякай її своєю серйозністю. Вона не така, як усі, ти ж сам бачиш.

Я мовчав. Його слова влучили точно в ціль.

Коли Ліка з’явилась у коридорі пізніше того дня, я зробив вигляд, що просто проходив повз.

— Добрий день, Артеме Ігоровичу, — сказала вона, усміхаючись звично, спокійно.

— Добрий, — відповів я. — Гарна прогулянка сьогодні?

Вона трохи здивовано підняла брову.

— Ви бачили мене?

— Випадково.

— То, напевно, бачили, як я зустріла знайомого з університету. Ми говорили про навчання.

— Ага, — коротко кивнув я.

— Ви що, ревнуєте? — запитала вона тихо, але в її очах блиснула грайливість.

Я зробив крок ближче.

— А якщо так?

Вона на секунду розгубилась, а потім ледь усміхнулась:

— Тоді вам доведеться постаратись ще більше, щоб заслужити той поцілунок, про який ви питали.

Я нахилив голову трохи нижче.

— Вважаєш, я здамся?

— Не знаю, — відповіла вона, відходячи на крок. — Але мені цікаво, наскільки далеко ви готові зайти.

Вона кинула короткий погляд через плече й додала:

— І, можливо, цього разу я не хочу, щоб ви виграли.

Я залишився стояти посеред коридору з відчуттям, що в мені щось змінилось.

Не злість. Не ревнощі.

Просто впевненість: якщо вона може змусити мене відчувати — значить, вона варта кожного кроку, який я зроблю до неї.