Розділ 14 . Шепіт офісу

Артем 

Ранок почався звично — кава, звіти, легкий шум принтера.

Але сьогодні в повітрі витала якась дивна напруга.

Наче кожен у офісі чув якусь таємницю, про яку я ще не знав.

Я тільки встиг відкрити ноутбук, як у двері, не чекаючи запрошення, заглянув Тимур.

— О, бачу, наш шеф у гарному настрої! — сказав він, ставлячи каву на стіл.

— З чого ти взяв?

— У тебе погляд, як у чоловіка, який або виграв тендер, або когось нарешті поцілував.

Я зітхнув:

— Ти коли-небудь мовчиш?

— Тільки уві сні, — засміявся він. — До речі, сьогодні Ліка працює з твоїм братом над “Transit GmbH”.

Я зробив вигляд, що не надаю цьому значення, але в грудях щось кольнуло.

— Чудово, — коротко відповів я.

Тимур хитро примружився.

— Ага, “чудово”. Я тебе знаю, Артеме. Якщо ти мовчиш — значить, щось відчуваєш. І якщо не діятимеш, потім пошкодуєш.

Коли Ліка з’явилась у дверях офісу, усі наче синхронно підняли голови.

— Доброго ранку, — сказала вона спокійно.

— Доброго! — відгукнувся Тимур із кутка. — О, ось і наша головна постачальниця кавового настрою!

Легка хвиля сміху прокотилась між співробітниками.

Вона кинула на нього погляд, у якому промайнуло “я тебе чую, але роблю вигляд, що ні”, і рушила далі.

Я не стримав усмішки — навіть просто її бачити вже було достатньо, щоб день став кращим.

Ближче до обіду ми випадково зустрілися біля кавомашини.

Вона саме налила собі каву, коли я підійшов.

— Допомогти? — спитав я, бо кава вже майже переливалась.

— Ой! — зойкнула вона, ледь не проливши напій. — Ви мене налякали, Артеме Ігоровичу!

Я поставив її чашку на стіл і з посмішкою сказав:

— Знову “ви”? Після всього — знову “ви”?

Вона опустила очі, але на вустах з’явилась усмішка.

— У нас робоча обстановка, — відповіла стримано.

— Добре. Тоді в робочій обстановці скажу офіційно: я скучив.

Вона зробила ковток кави, намагаючись приховати посмішку.

— Тоді тримайте себе в руках, Артеме Ігоровичу. На вас дивиться весь офіс.

Я нахилився трохи ближче й тихо спитав:

— А коли я нарешті зможу тебе поцілувати?

Вона різко підняла погляд — очі округлились, щоки залилися рум’янцем.

— Що?..

— Не зараз. Але коли?

Вона ковтнула повітря, ніби намагаючись знайти слова, і тихо прошепотіла:

— Тоді, коли ви заслужите на це.

Я всміхнувся, нахиливши голову трохи ближче.

— Виклик прийнято.

У цей момент двері прочинились, і у віконце заглянув Тимур:

— Ой, пробачте, я не хотів завадити… робочій дискусії.

— Тимуре! — синхронно вигукнули ми з Лікою.

Він театрально підняв руки:

— Все-все, я просто за кавою! Але, між іншим, запах у повітрі сьогодні надзвичайний… кавовий.

Ліка почервоніла, а я лише хитро посміхнувся.

Того дня навіть офіс здавався теплішим.

Бо між кава-машиною, усмішками й випадковими дотиками щось уже почало тихо проростати