Розділ 13. Запах, який залишився на шкірі

Артем 
У мене був план.

Точніше — відмовка під виглядом плану.

“Робоча зустріч”, “потрібно уточнити деталі кампанії”, “краще обговорити наживо”.

Усе це звучало розумно.

Але я знав: хочу просто побачити її.

Вона прийшла трохи здивована, коли я зустрів її біля входу.

— Ви хотіли щось обговорити, Артеме Ігоровичу? — спитала, тримаючи в руках блокнот.

— Так, — кивнув я. — Деякі важливі деталі… під час прогулянки.

— Прогулянки? — підняла брову.

— Це новий корпоративний формат, — усміхнувся я. — “Мислення на свіжому повітрі”.

Вона розсміялась.

І в цій усмішці було все — трохи здивування, трохи тепла, і щось таке, що розтоплює навіть найміцніший лід.

Ми йшли набережною.

Місто пахло кавою, мокрим камінням після дощу й легким вітром.

Я розповідав про новий проєкт, а вона слухала уважно, іноді жартувала, часом просто мовчала — але ця тиша не була порожньою.

У якийсь момент ми зупинились біля старої кав’ярні.

— Тут варять найкращий латте в місті, — сказала вона з теплом. — Коли ще вчилась на першому курсі, часто приходила сюди з конспектами.

— Тобто кав’ярня твій університет? — пожартував я.

— Щось типу того. Я ж на заочній формі, треба вчитись, коли є хвилина між змінами.

— Ходімо, — сказав я. — Хочу скуштувати каву, яка допомагає тобі триматись на ногах.

Вона засміялась, але погодилась.

Ми сиділи за маленьким столиком біля вікна.

Світло падало на її обличчя м’яко, і я ловив себе на тому, що не чую, про що говорю.

Мене відволікало все — як вона підносить чашку до губ, як тихо сміється, як дивиться крізь скло на вулицю.

— Що? — запитала вона, помітивши мій погляд.

— Нічого, — відповів я. — Просто думаю, що каві варто подякувати.

— За що?

— За те, що вона привела мене до тебе.

Вона опустила очі, але я побачив, як у куточках вуст з’явилась тінь усмішки.

Коли ми виходили, вечір уже лягав на місто.

Вітер розтріпав її волосся, і кілька пасм впали на щоку.

Я не втримався — обережно торкнувся пальцями її обличчя, прибираючи їх за вушко.

Вона не відсахнулась.

Лише стояла, дивлячись прямо в очі.

Я зробив півкроку ближче, і мій голос знизився майже до шепоту:

— Ти пахнеш кавою…

Вона тихо засміялась:

— Це через роботу.

— Ні, — відповів я. — Це через тебе. І, здається, цей запах уже просочився під мою шкіру.

Її подих збився на секунду, і вона не відвела погляду.

Я бачив, як у її очах блимає щось між страхом і бажанням вірити.

— Артеме, — сказала вона нарешті, — я… не знаю, як із цим бути.

— Не треба знати, — відповів я. — Просто дозволь мені бути поруч.

Вона вдихнула глибше — і цього разу не відступила.

Я обійняв її, обережно, ніби боявся зламати.

І вперше за довгий час у мені було спокійно.

Не тиша, не порожнеча — а спокій.

Ми стояли так кілька хвилин — серед шуму вулиць, під світлом ліхтарів, ніби світ навколо зник.

І коли вона нарешті відступила, то тихо сказала:

— Це було правильно. Але давай поки не поспішати.

— Добре, — відповів я. — Я вже чекав тебе довше, ніж розумів. Зможу ще трохи. 

Коли вона пішла, я залишився на тій самій вулиці, вдихаючи повітря, що пахло кавою і нею.

І вперше подумав:

Може, іноді доля справді подає сигнали не словами, а запахом, усмішкою чи чашкою кави