Розділ 12. Тиша, що говорить голосніше за слова

Анджеліка 

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай.Хоча у свій законний вихідний,  могла б поспати ще трішки довше . 

Сонце ледь пробивалося крізь фіранки, а в голові — жодної ясності.

Лише одна сцена знову й знову: ніч, його очі, слова, що звучали занадто щиро.

«Я з першого погляду наче заворожився тобою…»

Мене ніби розривало між страхом і бажанням вірити, що він справді такий, яким здається.

Але я вже знала — довіряти комусь повністю це розкіш, яку не всі можуть собі дозволити.

З кухні долинув звук киплячого чайника.

Ліза вже не спала — звісно.

— Ну, нарешті, — сказала вона, коли я з’явилась у дверях. — А я думала, ти вирішила пропустити ранок.

— Можна я пропущу життя? — втомлено видихнула я.

Вона підняла брову.

— Судячи з твоєї інтонації, сталося щось цікаве. Викладай.

Я сіла за стіл і довго мовчала, поки кава повільно парувала  у чашці.

— Учора ввечері приїжджав Артем.

Ліза застигла на місці.

— Що? Прямо сюди?

— Так. Сказав, що не може не поговорити.

— І? — вона буквально вчепилася поглядом у мене.

— Він сказав, що з першої зустрічі… — я зам’ялася, — що я йому запала в душу. Що не може відпустити цю думку.

— І ти що?

— Попросила дати мені час.

— І що він? 

— Пообіцяв чекати. Але додав, що він наполегливий.

Ліза засміялась, але тихо, по-доброму.

— Це так на нього схоже. З тих чоловіків, що, якщо вже щось відчули, не здаються.

— А я не знаю, як до цього ставитись, — зізналась я. — Мені страшно. Він такий інший… дорослий, серйозний. А я… я з дитинства звикла, що все хороше рано чи пізно забирають.

Ліза сіла поруч і торкнулась моєї руки.

— Може, цього разу ні. Може, навпаки — цього разу хтось прийшов, щоб залишитись.

Я ледь усміхнулась.

— Ти романтик безнадійний.

— А ти — боягузка з великим серцем, — відповіла вона. — І якщо він це побачив, то, може, не такий уже й поганий вибір.

Ми обидві засміялися.

У цей момент на столі завібрував телефон.

Повідомлення від Артема:

Артем Ігорович : 

|“Не забувай, я обіцяв бути наполегливим 

Добрий ранок, Ліко.”|

Я дивилась на екран і відчувала, як усередині повільно розтає той лід, що довго тримав мене в спокої.

— Це він? — запитала Ліза, хитро усміхаючись.

— Він.

— І що відповіси?

— Нічого, — усміхнулась я. — Поки що.

Але всередині я знала — “поки що” вже не звучало так впевнено, як раніше.

Після сніданку я вирішила — сьогодні ніяких думок про роботу.

Вихідний — це святе.

Книга, какао, плед і повна тиша.

Щойно я вмостилася на дивані, як задзвонив телефон.

На екрані — Сашко .

— Алло, привіт, “сістер”! — голос його, як завжди, усміхнений. — Ну що, як твій заслужений вихідний?

— Прекрасно, — відповіла я. — Планую провести його в компанії какао і тиші.

— Чудово! Але маю для тебе маленький секрет, — сказав він таємничим тоном. — Тільки між нами, добре?

— Обіцяю.

— Твій улюблений Артем сьогодні ходить по офісу без настрою. Тимур підколює його, каже, що “світ без кави Ліки втратив смак”.

Я не стримала сміху.

— Перестань!

— Серйозно, — продовжив Сашко. — Він сьогодні навіть каву не допив! І це вже симптом.

— Сашко! — засміялася я.

— Добре-добре, мовчу. Просто хотів сказати, що ти створюєш ефект присутності навіть на вихідних.

— Ти просто жартівник.

— Звісно. Але все одно — гарного відпочинку, “сістер”. Побачимося завтра на роботі, і, будь ласка, не змушуй мого брата страждати надто довго.

— Ха, ми ж просто колеги! — відповіла я, але він уже поклав слухавку.

Я довго сиділа, усміхаючись у порожню кімнату.

І навіть не знаю, чому рука сама потяглася до телефона.

Відкрила чат із Артемом і написала коротко:

|“Гарного робочого дня вам, Артеме Ігоровичу ☕🙂”|

Повідомлення надіслалось.

Я дивилася на екран і відчула, як усередині щось тепло прокочується хвилею.

І за кілька хвилин телефон завібрував у відповідь:
Артем Ігорович : 

| «Здається, мій день уже став кращим 😉”|
 

Я засміялась тихо, притискаючи телефон до грудей.