Розділ 11. Тиша після дотику

Артем 
Два дні минули, а я досі не міг прийти до тями.

Ніби світ зрушив із місця, але забув узяти мене з собою.

Вона… уникала мене.

На нарадах сиділа подалі, усі питання передавала через Сашка.

На повідомлення відповідала коротко — “так”, “ок”, “зроблю”.

І навіть коли випадково зустрічалися поглядами, одразу відводила очі.

А я не міг забути ту мить.

Той короткий, невпевнений дотик.

Може, я справді поспішив?

Я сидів у кабінеті, втупившись у монітор, коли до мене зайшов Тимур.

Як завжди — без стуку, із чашкою кави й непроханою щирістю в голосі.

— Брате, ти або перепрацьовуєш, або закохався.

— Вийди, — сказав я тихо.

— Ага, зараз. — Він поставив каву на стіл. — Ти такий самий, як тиждень тому, тільки сумніший. Що сталося?

Я потер обличчя руками.

— Вона тупо уникає мене, Тимуре.

— Хто “вона”? — зробив вигляд, що не розуміє.

— Ліка, — різко відповів я. — Усі робочі питання вирішує з Сашком, на мене не реагує, відповідає сухо…

Я зробив паузу й гірко усміхнувся.

— Або я поспішив, або вона просто не хоче моєї наполегливості. І мене теж.

Тимур сів навпроти, серйозніший, ніж зазвичай.

— Послухай, я тебе знаю. Якщо вона тебе справді зачепила — не відступай, але й не тисни.

— Вона навіть не дивиться на мене, — видихнув я.

— Значить, дивиться, але коли ти не бачиш. — Він підморгнув. — Дай їй час. Ти ж сам усе ускладнюєш, як завжди.

Я мовчав.

Бо, можливо, він мав рацію.

Коли Ліка ввечері проходила повз мій кабінет, я вийшов на коридор.

Вона не очікувала мене побачити й завмерла.

— Можемо поговорити? — запитав я.

Вона кивнула, але стояла насторожено.

— Я не мав права… — почав я. — Тоді, на терасі. Це було неправильно.

— Це просто сталося, — перебила вона, не піднімаючи очей.

— Так. Просто сталося, — повторив я тихо. — Але для мене це не було “просто”.

Вона мовчала, і я відчув, як кожне слово наче зависає у повітрі.

— Якщо я тебе образив — вибач.

Вона підвела погляд.

У її очах було все — розгубленість, страх і щось, що боляче визнавати.

— Я не злюся, Артеме. Просто… я не знаю, що це було.

— Я теж, — зізнався я. — Але знаю, що хочу це зрозуміти.

Вона нічого не відповіла.

Лише тихо кивнула й пішла далі коридором.

А я стояв і дивився вслід, розуміючи, що навіть якщо вона віддаляється — у мені вже немає дороги назад.

Після тієї короткої розмови я так і не зміг заспокоїтись.

Її слова — стримані, обережні — звучали в голові знову і знову.

«Я не знаю, що це було…» Воно розривало зсередини.

Я сидів у машині біля офісу, коли зрозумів — не витримаю.

Не можу просто чекати, поки все “якось мине”.

Я вже не хочу, щоб минало.

Я набрав Сашка.

— Ти де?

— У дорозі, їду до дому , а що?

— Мені треба адреса Ліки.

— Навіщо? — голос брата одразу став настороженим.

— Просто… треба поговорити. Особисто.

На тому кінці почулася пауза.

— Артеме, — сказав він нарешті, — тільки не роби дурниць. Вона не з тих, кого можна підкорити словами.

— Я й не збираюсь. Хочу, щоб почула правду.

Він зітхнув.

— Добре. Надішлю адресу. Але, брате… обережно.

Я зупинився біля її будинку, не вимикаючи двигун.

Світло у вікнах ще горіло.

Пальці нервово стискали кермо.

Кілька секунд я просто сидів, намагаючись зібратися з думками. Потім узяв телефон і набрав її номер.

— Ліко… це я.

— Артеме?.. — її голос прозвучав здивовано.

— Вибач, що пізно. Але мені треба тебе бачити. Хоч на хвилину. Вийди, будь ласка.

Коротка пауза.

Я майже не дихав.

— Добре, — нарешті почулось у слухавці. — Я зараз.

Я вийшов із машини, коли двері під’їзду відчинилися.

Вона стояла у легкому пальті, зібравши волосся в недбалий пучок.

Втомлена. Гарна. Справжня.

— Навіщо ти приїхав? — запитала вона тихо.

— Бо не міг інакше.

Я подивився прямо їй у очі. — З першого погляду, Ліко… я наче заворожився тобою.

Вона мовчала, опустивши погляд.

— Це все занадто швидко. Я не готова. Мені треба час.

Я кивнув.

— Добре. Я почекаю. Але знай — я наполегливий. І все одно доб’юся твоєї уваги. Я не відступаю, якщо щось для мене справді важливо.

Її губи ледь тремтіли.

— Ти навіть не уявляєш, у що вплутуєшся, Артеме…

Я усміхнувся.

— Повір, я готовий ризикнути.

Вона стояла кілька секунд, ніби вагаючись, а потім тихо сказала:

— Добраніч.

І пішла назад у під’їзд.

Я дивився їй услід, а всередині змішалося все — страх, тепло і впевненість, що вперше в житті я на правильному шляху.