Розділ 9 . Вечір із сюрпризом

Анджеліка 
Ранок почався з несподіванки.

Щойно я переступила поріг офісу, як почула знайомий голос:

— Ліко, ти сьогодні вільна після десятої? — Артем стояв біля дверей свого кабінету, з папкою в руках.

— Так, здається, так. А що трапилось?

— Є зустріч із клієнтами з німецької компанії. Вони хочуть обговорити нову рекламну кампанію. Твоя присутність буде дуже доречною — переклади, уточнення, і все таке.

— Звісно, я з вами, — усміхнулась я.

Він коротко кивнув, але я помітила — у його погляді промайнуло щось тепліше за звичайну робочу ввічливість.

Дорога минала спокійно.

Ми їхали в його машині, у салоні звучала спокійна інструментальна музика, а між нами час від часу виникали легкі розмови — про погоду, каву, переклади, життя.

— Ти взагалі завжди така спокійна? — запитав він.

— Не завжди. Просто навчилася не реагувати на дрібниці.

— Мабуть, тому тобі вдається тримати рівновагу навіть у роботі з моїм братом, — сказав він із легкою посмішкою.

Я засміялась.

— Сашко чудовий. До речі, передавав вам вітання.

Він кивнув, але на якусь мить замовк, ніби задумався.

А потім, коли я нахилилася, щоб дістати з сумки ручку, наші руки випадково торкнулися.

Тепло. М’яко.

І я завмерла.

Він не відсмикнув руку — лише легенько торкнувся моїх пальців, ніби вибачаючись, але водночас не хотів, щоб цей момент зник.

Я відчула, як серце зробило зайвий удар.

— Вибач, — сказав він тихо.

— Нічого… — ледь видихнула я.

На секунду він поглянув на мене — і цей погляд був зовсім не робочим.

Теплий, уважний, справжній.

На зустрічі все минуло чудово.

Я перекладала, він спілкувався з клієнтами впевнено, і ми працювали, як команда.

Але щоразу, коли я ловила його погляд, у грудях знову з’являлось те дивне відчуття — якось затишно й неспокійно водночас.

Після зустрічі ми повернулися до авто.

Я поправляла волосся, коли раптом відчула, як його рука легенько торкнулась мого обличчя.

Він акуратно загорнув пасмо за вушко.

— Вітер, — пояснив просто.

Але в тому дотику було щось, що не потребувало пояснень.

Я ледь усміхнулася.

— Дякую.

— Завжди, — відповів він — тихо, але так, що ці два склади залишились у мені надовго.

Коли ми повернулися до офісу, Тимур кинув на нас той самий погляд, від якого я ледь не розсміялася.

— Ну що, міжнародні відносини розквітли? — буркнув він.

— Тимуре, — суворо сказав Артем.

— Мовчу, мовчу, — підняв руки. — Але, Ліко, якщо Артем колись запросить тебе на обід “по-робочому”, не вір. Це його кодова фраза.

Я не стрималась і засміялась.

А Артем тільки тихо зітхнув — але на його обличчі з’явилася та сама усмішка, від якої в мене завмирало серце . 
 

Вечір  у квартирі був тихим і затишним.

Ліза саме розливала чай по чашках, коли у двері подзвонили.

— Кого там принесло в цей час? — пробурмотіла вона, йдучи відчиняти.

За дверима стояв Сашко — з тією самою безтурботною усмішкою й пакетом у руках.

— Добрий вечір, леді! —  одразу зачарував мою подругу — Тут тортик і трохи гарного настрою.

— О, це я люблю, — одразу пожвавилась Ліза. — Проходь, герой!

— Дякую, — усміхнувся він. — Вибачте, що без попередження, але не міг не привітати свою “сістер” з чудовою роботою.

— Сістер? — перепитала Ліза, сміючись.

— Та ми з Лікою тепер майже родина, — підморгнув Сашко. — Я ж казав, що вона в нас золото, а тепер офіційно переконаний.

Ліка засміялась і жестом запросила його до столу.

— Сашко, ну ти як завжди. Навіть не мала  часу підготувати чай і десерт. Чому не попередив,що завітаєш ? 

— Зате я приніс обидва, — підняв він пакет. — І чай, і десерт, і ще купу запитань.

— Слухаємо уважно, — сказала Ліза, сідаючи навпроти.

Сашко розсміявся:

— Ну, по-перше, вибач, що кинув тебе в офісі саму. Мусив поїхати до клієнтів, усе як завжди в останню мить.

— Та нічого, — відповіла я . — Ми з Артемом упорались, навіть швидше, ніж планували.

— О, з Артемом? — протягнув Сашко, вдаючи здивування. — І як він? Не бурчав?

— Ні, — я усміхнулась . — Навпаки. Був спокійний, уважний. Я навіть не очікувала.

— Він так завжди робить, коли хтось йому подобається, — хмикнув  Сашко .

— Стривай, ти що, думаєш… — почала я , але Сашко підняв руки.

— Я нічого не думаю! Просто кажу. Але судячи з твоєї реакції, є що приховувати 

— Мені немає чого приховувати. 

— Ну добре, — сказав Сашко, відпиваючи чай. — А взагалі, мені цікаво, як ти там почуваєшся? Робота, колектив, атмосфера?

— Якщо чесно — дуже добре. Не очікувала, що офіс може бути таким “живим”. Ніхто не дивиться зверхньо, не робить вигляд, ніби я там зайва. Навпаки — допомагають, підтримують.

— Це тому, що ти така сама, — сказала Ліза. — З тобою не можна бути байдужим.

— Підтримую, — кивнув Сашко. — У тебе є ця штука… як її… — він зробив паузу, — коли ти поруч, усім стає легше. Навіть моєму братові, хоч він би цього ніколи не визнав.

Я тільки тихо зітхнула, усміхнувшись.

Я не хотіла визнавати, але всередині щось відгукнулось на ці слова.

Вечір продовжився у сміху, жартах і легких історіях.

І коли Сашко пізніше попрощався, Ліза, закриваючи за ним двері, сказала:

— От бачиш, Ліко, двоє братів, а ти — як центр їхньої орбіти.

— Не перебільшуй, — засміялася я .

— Побачимо, — відповіла Ліза загадково. — Але щось мені підказує, що історія тільки починається.