Розділ 8. Нові відчуття і нові думки

Анджеліка 

Двері квартири зачинилися за спиною, і я одразу відчула — тут, удома, пахло затишком.

Чай, ванільні свічки й легкий безлад — ознаки життя, а не втоми.

— Ооо, пані офісна леді нарешті повернулась! — пролунало з кухні.

Ліза, у халаті й з рушником на голові, стояла біля чайника.

— Не починай, — засміялася я , скидаючи пальто. — Я ледве ноги додому притягнула.

— О, то в тебе справжня корпоративна реальність! — підморгнула подруга. — Сашко хоч не загнав тебе завданнями?

— Ні, — усміхнулась , наливаючи собі чай. — Його сьогодні не було в офісі.

— І що, залишилась наодинці з тим… як його… Артемом? — у голосі Лізи пролунала знайома цікавість.

Тут я відчула, як щоки ледь-ледь теплішають.

— Так. Він був… нормальний.

— “Нормальний”? — перепитала Ліза з іронією. — Ти кажеш так, ніби говориш про новий ноутбук, а не про чоловіка.

Я  засміялась.

— Просто він інший. Серйозний, але не холодний. І коли говорить — наче справді слухає тебе.

— Ооо, так і починається… — Ліза театрально зітхнула, відпиваючи чай. — Спочатку “він просто уважний”, потім “у нього гарні очі”, а потім — бац, і ти печеш йому пиріг на день народження.

— Припини, — кинула в неї серветку. — Ми просто колеги.

— Колеги, ага. І він тебе підвозив після роботи, правда? — вистрелила Ліза.

Я завмерла.

— Звідки ти…

— Та ти світишся, Ліко. Як неон на вивісці “мені добре”.

Подруга підійшла ближче, серйозно подивилася на мене .

— Послухай, я не кажу, що це щось погане. Просто будь обережна, гаразд?

— Я знаю, — кивнула . — Але чесно, з ним не страшно. Навпаки — спокійно.

— Тоді, можливо, він саме той, хто принесе трохи тепла у твоє життя, — м’яко сказала Ліза. — Тільки не поспішай.

Я щиро усміхнулась, відчуваючи, як на душі стає легше.

— Обіцяю.

Я зробила ковток чаю, глянувши у вікно — місто спало, а десь там, серед сотень вогників, був він.

І вперше за довгий час я  не почувалась самотньою.

Я вже сиділа у свої кімнаті ,допрацьовуючи деякі питання ,як в мене засвітився телефон . 
Сашко :

Ліко, вибач, що вчора залишив тебе саму в офісі. Мусив терміново поїхати до клієнтів у Київ. Як ти там? Справилась із братом? 😅

Я: 

Та все добре, не хвилюйся 🙂

Ми з Артемом нормально попрацювали, навіть переклад закінчили раніше, ніж очікували.

І знаєш, мені справді подобається атмосфера у вас. Тут якось… по-іншому. Спокійно, без поспіху, всі доброзичливі.

Сашко:

Добре, що сподобалось. А Артем тебе не налякав своєю “серйозністю”? Він такий тільки зовні 😄

Я: 

Ні, не налякав. Навпаки — здається, він зовсім не такий, яким хоче здаватись.

Іноді навіть дуже… щирий.

Сашко:

Ого 😏

Ти зараз дуже ризикуєш — у нас у родині це заразна хвороба.

Я: 

😂 Не хвилюйся, я обережна.

Я  посміхнулася, перечитуючи його останнє повідомлення.

Дійсно, день минув неочікувано легко. Робота в офісі виявилася зовсім іншою, ніж я  уявляла: не нудною, не монотонною, а цікавою, живою.

Я відчула, що тут може вирости, навчитися чомусь справжньому.

“Можливо, я нарешті знайшла місце, де мене цінують не за минуле, а за те, ким я є,” — подумала я , закриваючи ноутбук.

Погляд мимоволі впав на вікно — за ним дощ залишав на склі тонкі прозорі доріжки.

І раптом у голові з’явився Артем.

Його спокійний голос, коли він казав: «Може, поруч із тобою не хочеться бути ідеальним.»

Від тієї фрази десь у середині все ледь-ледь здригнулося.

Я зітхнула й усміхнулась сама собі.

Ні, це просто вдячність, — подумала. Він був уважний. І, мабуть, просто хотів підтримати.

Але серце вперто не погоджувалось.