Розділ 7. Погляди, які видають усе

Артем 

Ранок у офісі починався, як завжди, з аромату кави, шелесту паперів і легкого гулу клавіатур.

Я сидів у кабінеті, намагаючись зосередитись на черговому звіті, але думки, як на зло, весь час тікали не туди.

Коли двері відчинилися, я навіть не підвів голови — поки не почув знайомий голос:

— Доброго ранку, Артеме Ігоровичу.

Ліка.

І все. Робочий настрій миттєво випарувався.

— Доброго, — відповів коротко, намагаючись не видавати посмішку, що зрадницьки сама просилась на обличчя.

Вона підійшла ближче, поклала на стіл перекладені документи.

— Ось тексти для клієнта з Мюнхена. Я вже відправила копію на пошту.

Я кивнув, мовчки взяв аркуші, але не зміг не помітити — її волосся пахло кавою.

Так, як у тій кав’ярні.

— Ну що, знову завис? — почув я за спиною знайомий голос.

Тимур.

Я зітхнув.

— Ти коли навчишся стукати, га?

— Та я ж бачу, що в тебе тут не зустріч, а натхнення. Не хотів заважати, — відповів він, ховаючи усмішку.

Я лише закотив очі.

— Іди працюй.

— Працюю, працюю, — Тимур притулився до дверей, кидаючи погляди то на мене, то на Ліку. — Але мушу сказати, наш директор сьогодні явно не з кавою прокинувся, а з натхненням у людській подобі.

— Тимуре, — попередив я.

— Та що? — розсміявся він. — Просто спостереження. Он як ти на неї дивишся — наче на проект, який хочеш узяти, але боїшся, що клієнт відмовиться.

Ліка засміялася тихо, і я відчув, як щоки зрадницьки теплішають.

— Я, мабуть, піду на кухню, зроблю каву, — сказала вона, стримуючи усмішку.

— Добра ідея, — кивнув я.

Коли двері зачинились, Тимур підійшов ближче.

— Артеме, друже, я тебе знаю сто років.

— Двадцять шість. 

— Не перебивай. Так от, я вперше бачу, щоб ти на когось дивився так, ніби забув, що в тебе графік розписаний по хвилинах.

Я мовчав.

— Не заперечуй. Просто або щось роби, або перестань виглядати, як кіт, що дивиться на миску сметани.

Я глибоко вдихнув і спробував змінити тему, але він лишився стояти, усміхаючись.

— Якщо ти не почнеш діяти, хтось інший може. А ти ж не з тих, хто відступає, правда?

Його слова залишились у повітрі довше, ніж запах кави.Кухня в офісі завжди була моїм коротким прихистком — кілька хвилин тиші між нарадами.

Але сьогодні там уже хтось був.

Ліка стояла біля кавомашини, притримуючи чашку, поки пінка піднімалася до країв.

Волосся спало їй на плече, а в повітрі стояв той самий аромат — кава, ваніль і щось зовсім її.

— Схоже, я втрачаю титул головного кавомана компанії, — сказав я, заходячи.

Вона обернулася й усміхнулась.

— Може, вам просто варто прийняти поразку з гідністю.

— Ні, — відповів я, наливаючи собі каву. — Я не здаю позиції без боротьби.

Вона тихенько засміялася, і цей звук знову, як завжди, вибив мене з рівноваги.

— Тимур, здається, сьогодні у чудовому настрої, — сказала вона між ковтками. — Він уже встиг пожартувати, що я відволікаю керівництво від роботи.

— Тимур любить розмовляти, коли не встигає виконувати дедлайни, — буркнув я.

— А мені він здається кумедним.

— Кумедний — це м’яко сказано, — відповів я й, сам того не помітивши, посміхнувся.

Ми мовчали кілька секунд, і ця тиша вже не була напруженою.

Навпаки, комфортною.

Такою, в якій хочеться залишатися трохи довше.

— Знаєте , — сказала вона, обережно обертаючи чашку в руках, — я не думала, що робота в офісі може бути настільки… людяною.

— Ти просто потрапила в правильну компанію, — відповів я.

— А може, просто до правильних людей, — тихо сказала вона.

Я підняв очі — і зустрів її погляд.

Без жарту, без захисту.

Просто тепло, просто щиро.

— Ліко, — почав я, але в цю мить двері відчинилися.

Тимур просунув голову:

— О, я бачу, у нас тут корпоративна стратегічна нарада?

— Тимуре, — сказав я, не обертаючись, — якщо не припиниш свої жарти, я тебе відправлю в відрядження до клієнтів у Антарктиду.

— Тільки якщо там є Wi-Fi, — підморгнув він і зник.

Ліка ледве стримувала сміх, а я лише зітхнув.

— Ти бачиш, із ким мені доводиться працювати?

— Бачу, — відповіла вона, все ще сміючись. — Але здається, вам з ним весело.

— Мені вперше за довгий час справді весело, — сказав я чесно.

Вона подивилася на мене, і в її очах промайнула та сама доброта, яку я відчув у кав’ярні.

І мені стало страшно просто від думки, що можу це втратити.

Після обідньої перерви офіс знову ожив — дзвінки, листи, друк документів.

Я намагався зосередитися на проєкті для нової транспортної компанії з Берліна, але концентрація вперто тікала кудись між чашкою кави й стільцем навпроти.

Там сиділа Ліка.

Вона зосереджено перекладала листування з клієнтами, її пальці швидко бігли клавіатурою.

Іноді вона злегка кусала губу, коли шукала правильне слово — і я ловив себе на тому, що дивлюся занадто довго.

— Артеме Ігоровичу, ви зі мною? — її голос повернув мене в реальність.

— Що? Так, звісно, — відповів я надто швидко.

— Ви вже втретє киваєте не туди, — усміхнулась вона. — Я питала, чи перекладати цей абзац дослівно, чи адаптувати під стиль компанії.

— А, так. Стилістично краще адаптувати. — Я прочистив горло. — Перепрошую, задумався.

— Нічого страшного, — сказала вона м’яко. — У вас, мабуть, багато справ.

Я ледь усміхнувся.

Справді багато. Наприклад, не втратити голову від тебе.

Вона знову схилилась над екраном, і кілька пасм волосся впали на обличчя.

Я, не думаючи, потягнувся, щоб відсунути один, але вчасно зупинився.

Вона підняла очі — і погляд зустрів мій.

На мить повітря між нами стало густішим.

Тиша зависла, заповнена тільки клацанням клавіш.

— Здається, у вас тут гарна атмосфера, — сказала вона, аби розрядити ситуацію.

— Можливо, через каву, — відповів я.