Розділ 6. Кава з присмаком ревнощів

Артем 

Ось так от, Артем Ігорович, дожився.

Двадцять шість років, власна компанія, десятки успішних проєктів, співпраця з міжнародними брендами — а ти сидиш у своєму кабінеті й уже який день думаєш про дівчину з кав’ярні мами.

Як шістнадцятирічний підліток.

Смішно.

І трохи боляче.

Так-так, зізнаюсь чесно — мені запала в душу Ліка.

Руки вгору, здаюсь.

Її голос, очі, як вона поправляє волосся, коли нервує. І те, як вона дивиться на людей — відверто, без гри.

У світі, де всі щось від тебе хочуть, така щирість рідкісна.

Тільки от, здається, вона вже знайшла, з ким сміятися.

Малий.

Випередив мене.

Навіть на уроки кавоваріння записався.

І мене розриває від ревнощів.

Я, дорослий чоловік, успішний керівник рекламної компанії, сиджу тут і намагаюсь не перевіряти телефон щоп’ять хвилин, аби випадково не зайти в її сторінку.

Це вже клініка.

“Мушу поговорити з малим,” — думаю.

“Щоб заспокоїтись. І відступити.”

Хоча навіть і не починав.

Вона не моя.

Але, чорт забирай, я б хотів, щоб було навпаки.

Щоб вона посміхалася мені так, як посміхається йому.

Я вже уявив її сміх — і в ту ж мить він пролунав насправді.

Мені здалося, що він луною прокотився офісом.

Дожився — мені вже ввижається її голос.

Але ні. Це був не мій розум.

Це справді вона.

Я визирнув із кабінету — і побачив Сашка.

А поруч — її.

Вона стояла біля нього , тримаючи телефон, і щось тихо перекладала чоловікові на відеозв’язку.

— “…так, він питає, чи можна змістити логотип у правий кут, бо це стандарт німецької компанії…” — пояснювала вона.

Сашко слухав її, посміхаючись.

І я вперше за довгий час відчув, як усередині щось стискається.

— Ви вже й до офісу нашого підтягнулися, — кажу, роблячи вигляд, що просто проходив повз.

Сашко підняв голову.

— Так, у нас тут нова перекладачка. Ліка погодилась допомагати з іноземними клієнтами.

— Перекладачка, — повторив я, повільно. — Цікаво.

Вона обернулась і привіталася.

Я відповів коротко, але, здається, надто холодно.

І вона це помітила.

Чудово, Артеме. Просто чудово. Образи замість привітань. Як завжди.

—Я мабуть піду до тебе в кабінет ,подивлюсь ще пошту — звернулась вона до Сашка . 
—Я зараз підійду ,— відповів той . 

Коли вона пішла з документами в його  кабінет, я нарешті не витримав.

— Ти що, вирішив забрати у мене навіть повітря, яким я дихаю? — кинув я, схрестивши руки.

Сашко підняв брови.

— Що ти несеш?

— Ти чудово розумієш.

— Серйозно? — він засміявся. — Артеме, вона мені як сестра.

Я мовчав, але він підійшов ближче.

— Ти, може, не помітив, але коли ти поруч із нею — ти живий. Не злий, не втомлений, не байдужий. Ти нарешті живий. І якщо вона тебе справді зачепила — зроби хоч один крок.

— Це не так просто.

— Ні, просто. — Він знизав плечима. — Ти або робиш крок, або дивишся, як вона йде далі.
Я хотів відповісти щось розумне, але не зміг.

Бо він мав рацію.
Коли я залишився сам, у голові звучали тільки його слова — і її сміх.

Той самий, що переслідує мене навіть уві сні.

І, здається, вперше за довгий час я захотів не тікати від почуттів, а дозволити їм просто бути.

Офіс потроху порожнів.

Монітори гасли один за одним, ледь чутно клацали вимикачі.

Ліка залишилася одна — з документами й ноутбуком, що світився м’яким блакитним світлом.

Вона сиділа біля вікна, у тому самому светрі кольору кориці, який чомусь робив її ще більш “живою”.

В повітрі стояв запах кави й теплого вечора.

Я стояв у дверях кілька хвилин, перш ніж наважився підійти.

— Працюєш понаднормово? — запитав нарешті, спробувавши зробити голос спокійним.

Вона підняла очі й усміхнулась.

— Майже закінчила. Хотіла відправити цей переклад, щоб зранку вже все було готово.

Я кивнув.

Мовчав кілька секунд.

Вона знову опустила погляд у ноутбук — пальці впевнено ковзали по клавіатурі.

— Слухай, — почав я. — Хотів вибачитись.

Вона підняла брови.

— За що?

— За той день у кав’ярні. Я тоді повівся… як ідіот.

Ліка подивилася прямо в очі — спокійно, без докору.

— Ми всі іноді говоримо дурниці. Я не тримаю зла.

Мені стало трохи легше, але водночас важче.

Бо поряд із нею будь-яке “дякую” звучало замало.

— Ти швидко влилась у роботу, — сказав я, аби розрядити тишу. — Сашко казав, що ти його рятуєш від мовних катастроф.

— Ми добре ладнаємо, — відповіла вона. — Але не хвилюйтесь, я не забираю у вас співвласника.

Я усміхнувся, і цього разу щиро.

— Та я не про це, — сказав тихо. — Просто… давно не бачив, щоб він так радів роботі.

На хвилину запала тиша — спокійна, але насичена.

Вона закрила ноутбук і встала.

— Я, мабуть, піду. Уже пізно.

— Дозволь проведу, — вирвалося в мене.

Вона трохи здивувалася, але кивнула.

Ми вийшли разом.

Нічне місто дихало спокоєм — неоном, кавою, світлом у вікнах.

Я йшов поруч і вперше не хотів нічого приховувати.

— Ти знаєш, — сказав я, дивлячись просто перед собою, — ти як свіже повітря в цьому задушливому світі реклами й цифр.

— Це комплімент? — посміхнулась вона.

— Мабуть, найбільш чесний, який я коли-небудь казав.

Вона нічого не відповіла. Але її усмішка була достатньою.

І  я зрозумів — це лише початок.

І що вперше за довгий час я не хочу тікати.