Розділ 5. Осінь, кава і нові початки

Анджеліка 
Осінь потроху входила у свої права.

Дерева за вікном кав’ярні вже торкалися золотом, а повітря пахло вологою бруківкою й свіжим листям.

День минув звично — кілька клієнтів, посмішки, теплі руки на чашках.

Наближалася шоста вечора, коли до кав’ярні зайшов Сашко.

Без фартуха цього разу, у пальті, з тією ж легкою усмішкою, від якої у мене чомусь ставало спокійно.

— Привіт, баристо, — кинув він. — Як твоя зміна?

— Нічого особливого, — відповіла я, витираючи стійку. — Все стабільно, кава не втекла, клієнти не посварились.

— Тоді я вчасно, щоб внести трохи хаосу, — пожартував він і сів на барний стілець.

Я засміялась.

— У вас талант робити шум навіть без кавоварки.

Ми розмовляли легко, невимушено, як добрі знайомі, що давно розуміють одне одного без слів.

У ньому було щось неймовірно просте — ніякої показної впевненості, лише щирість і трохи тієї теплої енергії, якої так бракує в людях.

— Знаєш, я тут подумав, — сказав він, дивлячись, як я поливаю сиропом капучино. — Ти ж реально добре володієш мовами, правда?

— Так, англійська, німецька, трохи польська, — кивнула я. — А що?

— У мене в офісі звільняється місце перекладача. Це не повна зайнятість, але оплачувана. Ти б могла допомагати з іноземними клієнтами.

Я ледь не впустила ложку.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. — Він усміхнувся. — Якщо чесно, я давно хотів запропонувати, але не був упевнений, чи тобі буде цікаво.

Я розгубилася.

— Просто… я навіть не знаю, чи зможу поєднати з навчанням і кав’ярнею.

— Можна домовитися про гнучкий графік, — відповів він спокійно. — Я поговорю з мамою, вона не буде проти.

Він сказав це так буденно, ніби йшлося про щось просте, але для мене це було велике.

Можливість. Шанс.

— Подумай, — додав він. — Не хочу тиснути, але, здається, ти варта більшого, ніж просто стояти за цією стійкою.

Його слова зачепили. Не гордість — душу.Моя зміна добігала кінця.

У кав’ярні залишався тільки тихий шурхіт ганчірки по стійці та легкий аромат ванілі у повітрі.

Сашко сидів за столиком біля вікна, гортав телефон і щось накидав у нотатках — мабуть, свої робочі ідеї.

Коли я зняла фартух і підійшла до дверей, він підвівся.

— Прогуляємось? — запитав. — Хотів би трохи розповісти про офіс і обговорити деталі тієї пропозиції.

— Звісно, — відповіла я. — Я все одно додому пішки.

Надворі вже темніло. Ліхтарі відбивалися у калюжах, а вітром тягнуло запах мокрого листя.

Ми йшли повільно, ніби обоє не поспішали закінчувати цю розмову.

— Знаєш, — почав Сашко, засунувши руки в кишені, — іноді мені здається, що ти зовсім не така, як більшість людей мого віку.

— У якому сенсі? — питаю, посміхаючись.

— Ти серйозна. Але не так, як ті, що ховаються за маскою “я все знаю”. У тебе — інша серйозність. Та, що виростає з досвіду.

Я на мить замовкла.

— Може, тому, що я рано навчилась розраховувати тільки на себе.

Він глянув на мене уважно, не з цікавістю — із розумінням.

І тоді я вперше розповіла.

Про дитячий будинок. Про те, як спершу не вірила, що хтось може бути поруч без вигоди.

Про роботу, яку знайшла не через мрію, а через потребу — бо треба оплачувати навчання і житло.

Сашко слухав мовчки. І жодного разу не перебив.

Коли я закінчила, він тихо сказав:

— Ти неймовірна. Знаєш чому? Бо не всі, хто пройшов через таке, залишаються добрими.

Я не знала, що відповісти. Просто мовчала, дивлячись, як вітер жене листя вздовж алеї.

— А ти? — спитала я нарешті. — У тебе все так правильно і впорядковано, але мені здається, що за усмішкою щось ховається.

Він зітхнув.

— Є таке. Колись я… був закоханий. Сильно.

А вона — ні. І знаєш, це дивне відчуття — коли ти бачиш людину щодня, але розумієш, що для неї ти просто фон.

Ми йшли далі мовчки.

— Але зараз мені добре, — сказав він тихо. — Бо поруч є люди, з якими легко. Наприклад, ти. Ти наче… молодша сестра, яка вчить мене варити каву і жартує, коли я роблю дурниці.

Я посміхнулася.

— Молодша сестра?

— Так, — засміявся він. — Але така, яку хочеться оберігати.

Ми йшли ще довго, поки місто не потонуло у вечірніх вогнях.

І в тій простій прогулянці було більше тепла, ніж у всіх словах, які я чула за останні роки.

Мені було неймовірно приємно від його слів.

Ніхто й справді так до мене не ставився — окрім Лізи.

— Знаєш, Сашко, ти теж дуже хороший. І справді наче старший брат, — усміхнулась я. — Хоча, якщо чесно… спочатку я подумала, що я тобі сподобалася, і ти просто фліртуєш зі мною заради якоїсь вигоди. Вибач, якщо образила, але так справді здалося.

Сашко розсміявся тихо й щиро:

— Хахах, дякую, звісно. Все добре, не образила. І не будемо сперечатися — це не зовсім неправда. Ти мені справді сподобалась. Але, — він усміхнувся кутиками губ, — я бачу, як на тебе дивиться Артем.

Я здивовано зупинилась.

— Та ну, не вигадуй. Я не можу йому подобатись.

— Повір мені, — серйозно відповів Сашко. — Я знаю, коли брат дивиться на дівчину, яка йому небайдужа. Якщо чесно, я навіть спеціально так із тобою заговорив і “напросився в учні”, щоб він трохи по-ревнував і, може, нарешті зробив перший крок.

Я не витримала й розсміялася.

— Ти серйозно?

— Цілком, — відповів він, сміючись разом зі мною. — Повір, він хороший. Хоч і хамло трохи.

Ми обоє сміялися щиро, без напруги.

Мені ще довго не вірилося в почуте, але Сашко запевнив, що йому просто подобається зі мною спілкуватися, і що він справді радий нашій дружбі.

І в ту мить я зрозуміла: так буває — коли хтось з’являється у твоєму житті не випадково, а щоб нагадати, що навіть після холоду може прийти тепло.