Розділ 4. Мова кави і випадкових зустрічей

Анджеліка 

День починався звично.

Я саме ставила нову порцію круасанів у вітрину, коли двері кав’ярні відчинилися, і дзвіночок пролунав тихим дзвоном — наче вітав когось особливого.

— Доброго ранку, Ліко, — пролунало знайоме голосне “р”.

Я підняла голову — й побачила Аліну Дмитрівну.

Елегантна, у світлому пальті, з тією посмішкою, яка могла розтопити навіть найхолодніший день.

— Доброго ранку, Аліно Дмитрівно! — усміхнулась я. — Каву, як завжди?

— Сьогодні трохи не за графіком, — відповіла вона загадково. — Бо я маю з собою компанію.

Я хотіла щось уточнити, але в цей момент із-за її спини з’явився він.

Сашко.

— Доброго ранку, баристо! — усміхнувся він так, ніби бачив мене вперше, хоча вчора ми піввечора листувалися.

— Ви… разом прийшли? — слова самі зісковзнули з вуст.

Аліна Дмитрівна лише лагідно поклала руку йому на плече.

— Так, це мій син, — сказала просто. — Він давно хотів подивитись, чому я проводжу тут стільки часу, і, здається, навіть хотів “попрактикуватися”.

Сашко підморгнув.

— Бачите? Я ж казав, у мене з власницею особливі блати.

Я ледь не впустила ложку від несподіванки — і від сміху водночас.

— То ось як ви домовились, — кажу, намагаючись зберігати серйозність.

— Я людина слова, — відповів він з удаваною повагою. — Обіцяв прийти — прийшов.

Аліна Дмитрівна спостерігала за нами з усмішкою, ніби щось розуміла більше, ніж говорила.

— Ну що ж, Ліко, можеш прийняти учня, — промовила вона, вдягнувши рукавички. — А я тим часом перевірю накладні в офісі.

Коли двері за нею зачинилися, Сашко глянув на мене, підперши долонею підборіддя:

— Ну що, викладачко, з чого почнемо мої “уроки”?

Я тільки зітхнула й простягнула йому фартух.

— Почнемо з головного. Не розмовляти під час помолу зерен.

— А я думав, головне — не розмовляти, коли вчителька сердита, — пожартував він, але слухняно зав’язав фартух.

І в цю мить я вперше подумала, що з ним буде непросто.

Але цікаво.— Обережно, не пересипай, — кажу, спостерігаючи, як Сашко зосереджено меле зерна.

Він виглядає смішно серйозним у фартусі, з волоссям, яке вперто вибивається на лоба.

— Це складніше, ніж здається, — бурмоче він, намагаючись зробити все правильно.

— Вітаю у світі баристів. Тут не просто натискаєш кнопку — тут треба відчувати момент.

— Мені здається, я більше відчуваю аромат, ніж момент, — відповідає він, злегка чхаючи.

Я сміюся, а він — теж.

Атмосфера стає легкою, навіть домашньою.

І тут — дзвінок дверей.

Я повертаю голову… і серце мимоволі стискається.

Артем.

Його погляд ковзає по залі, зупиняється на мені — і раптом помічає брата у фартусі.

На обличчі відбивається ціла буря емоцій: від здивування до відвертого шоку.

— Ти що, тепер працюєш тут? — насуплено кидає він.

— Ні, — з удаваною гордістю відповідає Сашко, — я проходжу майстер-клас. Вчуся варити каву, як справжні профі.

— І хто твій учитель? — у голосі Артема чути щось схоже на ревнощі.

— О, найкраща бариста міста, — усміхається Сашко, дивлячись на мене. — Хочеш, приготую і тобі чашку?

Артем хмуриться.

— Навряд чи в тебе вийде.

— Перевіримо, — відповідає Сашко й береться за кавоварку.

Я ледве стримую сміх, дивлячись, як він ретельно повторює всі мої рухи.

Коли подає чашку брату, в його очах блимає пустотливий вогник.

— Прошу, пане клієнте, — каже серйозно. — Кава від бариста Сашка.

Артем бере чашку, ковтає ковток і на мить завмирає.

— …непогано, — нарешті визнає, а тоді додає, з притиском: — але ти перепалив  зерна.

— Ага, ревнощі говорять, — підморгує Сашко.

— Мені просто шкода каву, — бурчить Артем і виходить із залу.

Я не втримуюсь і тихо сміюся.

— Ви двоє такі смішні .

— Ага, — каже Сашко, знімаючи фартух. — Але кава — нас примирює.

Та не встигаю нічого відповісти, як його телефон вібрує.

Він хмуриться, читаючи повідомлення.

— О ні… клієнт із Німеччини, а я майже нічого не розумію з цих технічних фраз.

— Я можу подивитися , — кажу, підходячи ближче.

Я швидко пробігаю очима текст, а потім перекладаю:

— Він просить уточнити, чи логотип компанії можна розмістити в правому куті — у них свої стандарти брендування.

Сашко дивиться на мене вражено.

— Ти перекладаєш німецьку?

— Вільно, — відповідаю. — Це моя спеціальність.Можу навіть відписати йому ,що потрібно. 

Він сміється, зітхає й відправляє повідомлення.

— Ти мене врятувала.

— Та годі, — кажу, — головне, щоб клієнт був задоволений.

— Клієнт — так. Але я теж, — каже він м’яко. — І знаєш, здається, я знайшов ще одну причину приходити сюди частіше.

Я намагаюсь удавати, що не чула, але серце вже робить маленький ковток тепла — того самого, від якого все почалося.

Коли Сашко пішов, кав’ярня знову наповнилася знайомою тишею.

Тільки глухе буркотіння кавомашини і запах свіжозмеленої арабіки нагадували, що кілька хвилин тому тут було повно сміху й енергії.

Я прибирала філіжанки, але в голові все ще лунав його голос.

— “Мабуть, я знайшов ще одну причину приходити сюди частіше.”

Дурниці. Просто слова.

І все ж… від них чомусь ставало тепло.

Я не помітила, як до зали повернулася Аліна Дмитрівна.

— Ну що, як наш Сашко? — спитала вона з усмішкою.

— У нього добре виходить, — відповіла я, ховаючи усмішку в чашці. — Хоча, можливо, більше балаканини, ніж кави.

— Це в нього від батька, — тихо засміялася вона. — Але добре, що він знайшов із ким побалакати. Йому це потрібно.

Коли вона вийшла, я залишилася сама.

Сіла за вікном, там, де сонце ковзало по склу, і вдихнула аромат кави.

Мені було добре.

Давно не відчувала такого спокою — простого, людського, коли поруч є хтось, хто дивиться на тебе не як на баристу, не як на дівчину з дитячого будинку, а просто… на тебе.