Розділ 2. Присмак кави і гордості

Анджеліка 

Вечір після зміни тягнувся повільно, мов холодна кава.

Я сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, і дивилася, як за склом блимають вогники нічного міста.

Здавалося, що шум вулиці гасне десь на порозі, залишаючи мені тільки тишу — і думки, від яких не втекти.

Його слова досі крутилися в голові.

“На ескортницю схоже.”

Навіть якби я хотіла забути — не могла.

Мене обурювало не саме слово, а те, з якою легкістю він його вимовив, ніби мав право судити.

— Ти знову думаєш про нього, правда? — пролунало з кухні.

Голос Лізи — м’який, з нотками усмішки.

Вона з’явилася у дверях із чашкою чаю й ковдрою на плечах. Її світле волосся було скуйовджене, а на обличчі — звична доброзичлива цікавість.

— Не знаю, про кого ти, — буркнула я, переводячи погляд на вулицю.

— Ага. І я не знаю, хто сьогодні після роботи прийшов додому з таким обличчям, ніби її обізвали “ескортницею”, — сказала вона, іронічно піднявши брову.

Я зітхнула.

— Це було… просто непорозуміння.

— О, непорозуміння з темними очима і сірим пальтом? — не вгамовувалась Ліза.

— Лізо, — прошепотіла я, — я не хочу про це говорити.

Вона сіла поруч, підібгала ноги під себе і простягла мені чашку.

— Знаєш, ти завжди така сильна, Ліко. Але навіть найсильнішим іноді треба просто… виговоритися.

Я взяла чашку, зробила ковток.

Теплий чай трохи заспокоїв.

— Просто… він навіть не знає мене. І вже зробив висновок.

— Може, він просто ідіот, — сказала Ліза, щиро. — А може, просто не вміє говорити з дівчатами.

Я посміхнулася.

— Якщо так, то він чемпіон світу в цій дисципліні.

Ми засміялися.

І цей сміх розтопив усередині щось крихітне, але важливе.

Холод відступив — бодай на мить.Ранок видався напрочуд холодним. Повітря пахло вологою бруківкою, і я мимоволі кутаюся в шарф, поки йду знайомою дорогою до кав’ярні.

Місто ще не прокинулося повністю — поодинокі перехожі, приглушені звуки кроків і аромат свіжої випічки, який тягнеться від сусідньої пекарні.

Я вдихаю глибше. Новий день — новий шанс забути вчорашнє.

Принаймні спробувати.

У кав’ярні тихо. Аліна Дмитрівна — власниця — уже на місці, розкладає свіжі десерти у вітрині.

— Доброго ранку, Ліко, — усміхається вона тепло. — Як перша зміна?

— Доброго, — відповідаю. — Все добре, просто… трохи хвилювалася.

— Це нормально. Кав’ярня — як другий дім. Головне, щоб у тебе було бажання. Решта прийде з досвідом.

Я киваю й намагаюся посміхнутися.

Поки перемиваю чашки, ловлю себе на тому, що час від часу думаю про вчорашнього клієнта.

Ні, не через нього — через себе. Через те, як його слова змусили мене сумніватися, хоча не мали значення.

Дзвіночок над дверима знову подає голос.

Я автоматично повертаюся — і ледь не кидаю з рук рушник.

Він.

Сіре пальто, той самий погляд, і той самий спокій, від якого мені стає неспокійно.

Тільки не зараз.

— Доброго ранку, — промовляє він, і цього разу його голос звучить інакше — тихіше, обережніше.

— Вам каву? — питаю сухо, намагаючись не дивитись в очі.

Він усміхається кутиками губ, і в цій усмішці — ледь помітне вибачення.

— Так. І… вибач за вчора.

Я завмираю.

Не тому, що почула вибачення — а тому, що не знаю, як на нього реагувати.

— У нас усі клієнти різні, — кажу спокійно. — Я вже звикла.

— А я не звик, — тихо додає він. — Не звик, щоб мені було соромно.

Наші погляди перетинаються — на мить, але цього достатньо.

І ця мить пахне кавою, дощем і чимось, що я не хочу називати.

Наші погляди ще якусь мить тримаються — ніби обидва боїмося відвести очі першими.

Але дзвіночок на дверях знову дзеленчить, і ця мить розсипається, наче пісок крізь пальці.

— О, ти вже тут! — голос новоприбулого звучить весело, з тією впевненістю, що одразу привертає увагу.

Я повертаюся.

Переді мною — хлопець у темно-синій куртці, з рюкзаком через плече і розкутою усмішкою, яка легко розтоплює напруження.

Його очі світлі, добрі — зовсім не такі, як у вчорашнього грубіяна.

— Привіт, братику, — усміхається він до Артема. — Не думав, що ти тут так рано.

Братику?..

Я мало не впускаю ложку.

Артем тільки зітхає й кидає йому короткий погляд:

— Ти ж знаєш, я не люблю сюрпризи.

— А я — люблю, — безтурботно відповідає той і переводить погляд на мене. — Доброго ранку! Ви тут працюєте?

— Так, — кажу трохи розгублено. — Ліка.

— Дуже приємно, Ліко. Я Сашко, — простягає руку, і його усмішка — відкрита, щира.

Я машинально відповідаю потиском, а Артем лише відвертається, ховаючи погляд у вікно.

— Здається, я щойно втратив шанс на ще одну каву, — кидає Сашко, і в його голосі чується ледь помітний флірт. — Бо тут, здається, усі вже розчаровані одним клієнтом.

Я не можу стримати усмішку.

— Каву я вам приготую, — кажу. — І навіть без “як завжди”.

Артем кидає короткий погляд, у якому змішалися роздратування й щось невизначене.

Сашко тим часом сідає за стійку й невимушено заводить розмову, а повітря знову наповнюється запахом кави, тепла й легкого передчуття чогось нового.

— Ти тут давно працюєш? — питає Сашко, поки я насипаю кавові зерна в млинок.

— Третій день, — відповідаю, — і вже встигла “сподобатись” деяким клієнтам.

Сашко сміється тихо, щиро.

— Якщо це натяк на мого брата, то він справді має талант зіпсувати перше враження.

— Можна й так сказати, — усміхаюся краєм губ.

Він уважно спостерігає, як я працюю — але не так, як це роблять ті, хто оцінює. У його погляді є цікавість і тепла повага, що змушує мене почуватися спокійніше.

— Гарно виходить, — каже він, коли я наливаю каву у філіжанку. — Ти робиш це, ніби малюєш.

— Просто люблю запах кави, — відповідаю. — Він нагадує мені, що навіть у холоді може бути тепло.

Сашко киває, ніби розуміє більше, ніж я сказала вголос.