Розділ 1. Ковток долі

Анджеліка 

Ранок був тихим, мов видих перед бурею.

За вікном розчинявся туман, набережна прокидалася повільно — хтось поспішав на роботу, хтось вигулював собаку, а вітрини кав’ярень ще світлилися теплим світлом.

Я протирала барну стійку, коли дзвіночок на дверях подзеленчав коротко й різко.

Новий клієнт.

Високий, темноволосий, у сірому пальті. Його погляд ковзнув по залі, а потім зупинився на мені — коротко, оцінююче, ніби я не бариста, а загадка, яку він не дуже хотів розгадувати.

— Мені як завжди, — кинув він, навіть не дивлячись у мій бік.

— А «як завжди» — це як? — відповіла я, намагаючись не видати хвилювання.

Він підняв очі, і я побачила — не нахабство, а втомлену різкість. Людину, яка звикла ховатись за грубістю.

— Ти що, новенька тут? — запитав, відриваючись від телефону.

— Так, — прошепотіла я.

І саме з цієї миті, навіть не підозрюючи, я зробила свій перший ковток із чашки під назвою доля.

Він трохи нахилив голову, ніби намагаючись роздивитися мене уважніше.

— Як тебе звати? — кинув коротко.

— Анджеліка.

— Анджеліка… — повторив, ледь усміхаючись. — Якось занадто пишно. На ескортницю схоже.

Його слова впали, наче крижана крапля просто на серце.

Мені здалося, що повітря між нами стало густішим.

Я опустила очі, щоб не видати, як усередині все стиснулося.

— Хіба ескортниці працюють баристами? — тихо, але впевнено відповіла я.

Він підняв брови, не очікуючи від мене опору.

— А чому б і ні? — знизав плечима, ніби сказав щось цілком буденне.

— Я не ескортниця! — не витримую, розвертаюсь і виходжу з-за барної стійки. — Краще б варила каву собі вдома, а не таким, як ти!

Серце калатає. Я роблю глибокий вдих, щоб не розплакатись просто посеред зали.

Тому швидко ховаюся за дверима нашої комірки для персоналу.

Я не така. І ніколи нею не буду.

Колись у мене було все: безтурботне дитинство, люблячі батьки, бабуся, повна шафа іграшок — увесь маленький світ, у якому я почувалася щасливою.

Мені було чотири, коли все зникло. Батьки загинули в автокатастрофі, а бабуся, яка не витримала втрати єдиного сина та улюбленої невістки, померла наступного дня.

В один короткий, нестерпний день маленька Ліка залишилася сама.

Потім був дитячий будинок. І всі його кошмари, що назавжди залишають тінь на душі.

Тепер мені за тиждень дев’ятнадцять. Я самостійна, працюю та паралельно навчаюсь.

Живу з найкращою подругою — разом винаймаємо житло, разом сміємося над побутовими дурницями. Саме вона допомогла мені влаштуватися сюди, у це кафе.

Потрібно ж якось заробляти на життя, доки не отримаю диплом і не зможу працювати за професією.

У далекому майбутньому я мрію працювати в хорошому офісі перекладачем.

Зараз я навчаюся на факультеті іноземних мов — те, про що мріяла з дитинства.

У дитячому будинку я була не такою, як усі. Поки інші діти бешкетували на подвір’ї, я тікала до бібліотеки.

Там завжди чекала Віталія Степанівна — завідувачка бібліотеки, яка колись викладала англійську та німецьку мови.

Саме завдяки їй я вільно володію цими мовами.

А ще, вже з власної цікавості, вивчила польську.

Іноді я думаю, що якби не Віталія Степанівна, то моє життя могло б піти зовсім іншим шляхом.

Можливо, я б залишилася однією з тих дівчат, що шукають легких грошей і швидких емоцій.

Але замість цього я обрала книги, мови й роботу.

Тому коли настав час обирати спеціальність, я навіть не вагалася — шлях до омріяного університету здавався таким природним.

І, мабуть, уперше в житті я відчула: усе, що пережила, мало сенс.

Можна сказати, що я щаслива.

Але щоночі, коли місто засинає, в моїй душі тихо й холодно.

Бо немає сім’ї. І, мабуть, уже ніколи не буде.