Розділ 1

Валерія

Ранок починається як завжди з дзвоном будильника. Відкриваю очі і розумію, що на вулиці ніч, хоч на годиннику і 7 ранку. Піднімаюся, вдягаюся та збираюся в універ. На вулиці кінець весни, а це значить скоро кінець навчання. В цьому році в мене випуск. Я студентка 5 курсу Валерія Дорошенко. Начаюся на  перекладача і заочно на кухаря.  Я маю середній зріст, довге русяве волосся та  сірі очі. Можна сказати красуня. Моя мама працює вчителем, а тато водій маршрутного таксі. Батьки хотіли, щоб я стала перекладачем, тому я вступила на відповідний факультет. А для душі – на кухаря. Дуже люблю готувати смачні страви. Вирішила, що таким чином поєдную приємне з корисним. Зможу  працювати навіть за кордоном, якщо вивчу мову.  Буджу свою сусідку по кімнаті. Вона в мене ще та соня. Тим паче вона вчора була на побаченні, прийшла пізно.

-Прокидайся, Руслано. Пора на навчання.- кажу штурхаючи подругу.

-Ні. Ще темно.  Я ще посплю. Я пізно лягла.- каже подруга вкриваючись ковдрою з головою.

-Ти не забула, що в нас сьогодні залік?- кажу я і намагаюся її полоскотати.

-Гей, що ти робиш!? Не лоскочи!! Припини!!- каже ховаючись від моїх рук.

-Вставай! Чи ти  хочеш знову від батька вислуховувати?- кажу я, давлячи на важливе.

-Добре, добре. Встаю.- каже нарешті підводячись з ліжка.

-Добре тобі, спокійно виспалась.- каже дівчина вдягаючись.

-І ти б могла, хоч перед заліком лягти вчасно.- кажу я розчісуючи довге волосся.

-Ти зануда! В мене було таке гарне побачення….- каже задумливо.

-Знову.- кажу я.

-Так.  Потрібно обирати хлопців, доки молода. Потім тебе будуть обирати.- каже дівчина.

-Ніколи мені з хлопцями зустрічатися. Мені за навчанням ніколи.- кажу я.

-Отож. А час йде. Пішли з нами на вечірку  в суботу, може  познайомишся з кимось.- каже Руслана.

-Дякую за пропозицію, але напевно я не зможу.- кажу сьорбаючи каву.

-Пропаща душа.- каже подруга видихаючи.

Зібравшись, поспішаємо в універ.

-От і здали залік. А ти боялась!- каже подруга.

-Ну, так. Тобі пощастило, що я тобі допомогла.- кажу я.

-Ну, так. Пощастило.  Дякую. Хочеш морозивом пригощу?- питає Руслана всміхаючись.

-Давай.- кажу я всміхаючись у відповідь.

Ласуємо морозивом з подругою та розмовляємо про її побачення.

-Може все таки підеш з нами в суботу? Буде весело.- каже вмовляючим поглядом.

-Добре, я подумаю.- кажу нарешті здаючись.

Все таки я вирішила піти з подругою. І ось ми вже в клубі. Гарно проводимо час. Бачу компанію хлопців, що заходить до клубу. На одного з них я мимоволі звертаю увагу. Симпатичний. Модно вдягнений. Оглядає все навколо. Зустрічається зі мною поглядом. Я відводжу погляд і червонію. Стараюся більше не дивитися в бік незнайомої компанії. Розмовляємо. Потім лунає повільний танець. Всі по парах розходяться по залу. Вирішую поки сходити до туалету, поправити макіяж.  Зробивши необхідне йду назад. Позаду чую голос.

-Може потанцюємо?- питає приємний голос.

Обертаюся та бачу хлопця, на якого дивилася. Знову червонію, зустрічаюсь з його поглядом.

-Я не танцюю.- кажу тихо та йду далі.

-Може все-таки передумаєш?- питає зупиняючи мене за руку.

-Не думаю.- відчуваю колючки по тілу в тому місці, де торкалася рука.

-Це всього навсього танець. Чи ти боїшся?- питає всміхаючись.

-Нічого я не боюся!- приймаю виклик.

Починаємо танцювати. Добре, що повільний танець скінчився, тому танцюмо не торкаючись одне одного. Та раптом знову грає повільний танець. Хлопець підходить ближче  до мене  і ніжно обіймає. Стає так спокійно в його обіймах. Дивимося в очі одне одному і ніби нема нікого поряд. Відчуваю себе ніби загіпнотизованою. 

-Валеріє, ми збираємося щось випити. Ти з нами.- каже подруга зовсім поряд, порушуючи магію, що виникла між нами.

-Так. Я йду. – кажу я звільняючись з обіймів незнайомця.

-Бувай, Валеріє.- каже незнайомець, мені вслід.

Далі час минає швидко і от ми вже збираємося додому. Незнайомець вже  кудись зник, хоча його компанія ще відпочиває. Повертаюся додому і відпочиваю від емоційного дня. Перед сном згадую трохи сумний погляд незнайомця.

Ярослав

Я Ярослав Нестеренко. Я власник ресторану, який дідусь мені подарував на повноліття. Мої батьки загинули в автомобільній аварії. І от  я вже декілька років я  займаюся його розвитком. Сьогодні мої друзі Тарас, Сергій та Кирило запросили до клубу, трохи розслабитися після важкого тижня.  Заходячи в клуб відчуваю чийсь погляд. Роздивившись натовп, зустрічаю погляд якоїсь милої дівчини. Побачивши, що я дивлюся на неї, відводить погляд. Усміхаюся про себе. Добре було б з нею познайомитися.

-То як справи в ресторані?- питає Сергій.