13

У сумнівах повно залежностей. Лідія Іванівна залежала від думки оточуючих. Навіть перед хатньою робітницею Мартою почувалася незручно, тому що Ілля приїхав з розтовченою пикою. А це ж тільки перший день на роботі. Власне, робочий день ще навіть не закінчився, а свічка поставлена найменшеньким уже палала. І підклав свиню Адам, тому що надавав брату стусанів. 

         Для Лідії Іванівни подібне прирівнювалося до міжнародного скандалу. Сімейство Ігнатенків завжди вилизано-показове, а тут така неприємність.

- Навіщо ти побив брата? – вона бігла за Адамом, який на ходу зняв пальто й попрямував до вітальні.

- Він не сказав? – щиро подивувався, озираючись на неї через плече.

- Він ледь говорить, - вискнула матір. – Ти розбив йому носа і губи.

- Справді? – іронізував Адам.

У просторій вітальні, на дивані, сидів Ілля і тулив до обличчя якийсь клунок. Адам зрозумів, що то лід, проте зловтішатися не припинив. Мармиза брата набрякла, попід ліве око набіг прегарний синець.

Батько зайняв пост біля вікна, зовсім як його старший син, намотував кола. Поклавши пальто на різьблене, дерев’яне бильце софи, Адам сів навпроти підбитого залишенця. Їх розділяв столик. Ілля глипнув спідлоба і засовався, розуміючи, що відкрутитися не вдасться. Усе зайшло надто далеко.

- Я чекаю, - закинувши ногу на ногу, Адам суворо гримнув на нього.

- Що ти чекаєш? – матір сіла біля молодшого сина, однак поглядала на старшого.

- Я не буду і цього разу вигрібати після тебе, - далі тиснув Адам. – Якщо треба ще раз врізати, щоб ти заговорив – не проблема.

Ілля злостиво зблиснув очима. Сірість в погляді перетворилася на металеву холоднечу, якої було страшно торкатися.

- Його секретарка, - він ледь ворушив губами. Мабуть, справді боліло, тому що слова виходили гугняві, немовби йому носа прищепкою зчепили, - моя колишня дружина.

Простора вітальня вмить наповнилася здивуванням. Павло Глібович припинив намотувати кола, а його витончена та у всьому ідеальна дружина припинила дихати.

- Єва?! – вигук Ігнатенка-старшого нагадував постріл.

Адам кивнув, підтверджуючи слова брата.

- Ти був одружений? – матір скочила на ноги, запустила пальці у волосся, затискаючи в кулаку короткі світлі пасма.

- Так.

- Як вона опинилася в нашому холдингу? – а це питання адресувалося Адаму.

- Пройшла співбесіду, як і всі. І опинилася, - він знизав плечима, мовляв, що тут дивного. Йому взагалі не сподобалося русло, у якому попрямували думки матері.

- Що вона хоче? Вона навмисно влаштувалася на цю роботу, щоб шантажувати нас?

Адам не втерпів. Підскочив на ноги і гаркнув:

- А тебе не цікавить, чому твій син змовчав, що був одружений?

- Яке це вже має значення, вона колишня дружина. Важливо, чого вона хоче. Її потрібно звільнити. Негайно. Павле, - Лідія Іванівна підскочила до чоловіка, - ти маєш розібратися з цим.

Батько поглянув на Адама. Він розумів, що тепер це не просто секретарка, і не він брав її на роботу, а син.

- Це вирішує тільки Адам, - на відміну від дружини Павло Глібович усвідомлював, що тільки старший син продовжить справу всього його життя, тому на вказівки просто не мав права.

- Кажеш, звільнити, мамо, - скрушно хитнув головою Адам, чудово розуміючи, що заради свого меншого чада матір ладна йти по трупах. – Спитай свого сина, чим він керувався, коли покинув не тільки дружину, а й доньку? Аж не віриться, що це синьооке диво його творіння. Уявляєш, він забув як її звати, - сарказм ліз через кожну пору, він був не владний над собою і тим, що говорив. – Хоча, зробив своїй доньці найкращу послугу, яку тільки міг – позбавив її від себе.

З виразу неньчиного обличчя можна було писати картину в стилі абстракціонізму. Усі зморшки, які вона ретельно приховувала за уколами краси, враз, наче з насмішкою, обступили лице і волали про перемогу.

- У Єви донька, - вражено прохрипів Павло Глібович.

- Так. Прекрасна дівчинка. Благо, схожа на маму.

- Ти бачив її? -  він обійшов дружину і підступився до сина.

- Так. Возив до Григорія Аркадійовича. Дівча підхопило бронхіт.

- Скільки їй років?

- Чому ж ти мене питаєш? Ось татко, - Адам показово тицьнув рукою в брата.

- Це ще невідомо чи він батько, - заграла ту саму мелодію матір. – Це  треба довести.

- Чорт, - не втримався Адам, вкотре дивуючись якого щаблю може сягнути маразм жінки, що доводилася йому матір’ю. – Заради цього шматка лайна ти здатна відмовитися від онучки, тільки б виправдати його.

- Не говори так про брата!

- А ти не смій затикати мені рота! – під стать їй визвірився він.

Лідія Іванівна зблідла. Адам завжди був трохи свавільним, тому що відчував власну значимість для всієї сім’ї, але подібної зухвалості та зверхності вона не могла йому пробачити – оглушний ляпас відбився на щоці сина. А за мить уже пошкодувала за вчиненим. Вона ніколи не била своїх дітей.